Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Для того, щоб відокремити їх від тоталітаризму, Мей допускає спільнотні ідентичності, тільки якщо вони не є продуктом трансцендентної операції або не закорінені у глибших основах[183]. Це, звичайно, є потенційною небезпекою для письменників-вісімдесятників, адже вони так тісно пов’язані з трансцендентним через українську культурну традицію, а надто українську мову. Таке всеосяжне абсолютне може бути джерелом категоричних, тоталітарних означень, зроблених примусом в ім’я істини. Модель Мея, однак, не дозволяє спільнотні ідентичності, що виникли в процесі розкриття історії звичаїв, які творять спільноти, але вони мусять зникнути, коли ці звичаї змінюються. І цей принцип можна прикласти до пострадянської української культури; спільнота, що її сформували у своїй прозі письменники-вісімдесятники, — це наслідок минулого і нинішнього досвіду марґіналізації; якщо українська культура колись вийде з цього ексцентричного статусу, потреба в цій спільноті, що служила цій меті, гіпотетично відпаде, і вона врешті-решт розчиниться.

Габер вважає, що «визнання того факту, що всі ми неоднорідні, дає зелене світло альтернативному дискурсу»[184]. Таке розуміння полегшує проникність стін спільноти і заохочує до різноманітних і відмінних поглядів, заперечуючи першість якої-небудь однієї абсолютної позиції. Щодо письменників-вісімдесятників, то така спільнота звернулася до потреби у структурі, яка випливає з їхнього постколоніального становища, — визнаючи прогрес у звільненні українського літературного слова, досягнутий внаслідок ейфорійного руху. Те, що я пропоную, в певному розумінні протилежне концепції Світлани Бойм у тому, що стосується «появи різних видів спільнот, які дозволяли б участь без приналежності і спільноти без «ізмів» (націоналізм, комунітаризм або утопічний комунізм)»[185]. Хоча я згоден з її ідеєю спільноти з добровільною участю, я гадаю, що замість виключати різні «ізми» з України в минулому і сьогоденні, краще насправді визнати їх. Це дає змогу згодитися з тим, що як традиційна, націоналістична українська оповідь, так і всілякі інші оповіді, у тому числі колонізаторські, були у минулому України значущими чинниками у розвитку пострадянської ідентичності. Габер вважає, що «ідентифікуватися із спільнотою мотивується бажанням ясно звільнитися від однієї або деяких своїх ідентичностей (і усвідомлення себе у досвіді іншого може допомогти мені це зробити) або звільнитися від ширшого соціального контексту, в якому ця ідентичність сформувалася (і ідентифікуватися зі спільнотою також може допомогти мені це зробити)»[186]. Таким чином, сприйняття себе самого як приналежного до спільноти дозволяє зрозуміти, що ваша особистість не закрита і не абсолютна, а натомість постійно коливається і залишається відкритою для реінтерпретації. Габер також пише: «Визнання схожості і можливості солідарності будить нас од заціпеніння упорядкування й дисциплінарного дискурсу»[187]. І спільнота не тільки пропонує таку обізнаність, але й відіграє важливу роль, допомагаючи «я» визнати іншого. Як Чарльз Тейлор виражає це: «Хтось є самість тільки серед інших самостей. Самість ніколи не можна описати без посилання на тих, хто його оточує»[188]. Як самість спільнота повинна враховувати її деконструкцію та повторний опис у будь-який час, і члени цієї спільноти повинні постійно пам’ятати про це. Таким чином, загроза спільноти, яка може стати тоталітарною, придушується, а різниця вшановується — єдність і відмінність дають можливість співіснування.