Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Агонія совєтської імперії і народження державної незалежності для цього покоління була основним досвідом. Наслідком цього в літературі був новий тип уяви, що його помітно у неґації аркадійських мітів, наголосі на хаос, гидкість і жорстокість довколишнього світу, схильність до демаскаційного використання конкрету замість «високих» узагальнень. Щоб висловити духовний неспокій та кризу цінностей періоду фундаментальних політичних і цивілізаційних змін у Східній Європі, молоді письменники користувалися новими засобами мовлення, які приставали б до нової дійсності. Пародія, стилізація, інтертекст, формальні експерименти, автоіронія — ось низка найбільш характерних прийомів. Творилася нова мистецька візія світу, у якій домінувала більше або менше ґротескна дезінтеграція, хаос життя і критичне ставлення до тандитних ідеалів совєтської культури, фетишизації української національної символіки та анахронізму романтично-народницького канону культури. В новій літературі виразно розширилися обрії огляду дійсности, перш за все на ті ділянки, які в дотеперішньому українському письменстві не допускала не лише політична, а й «естетична» цензура, яка з літератури викидала нібито «не літературні» теми, побутову мову і молодіжний сленґ. Автори нових творів показували недоречність якої-небудь цензури і шукали інструментів для опису автентичної, нелімітованої жодними заказами дійсності. Відкривали «недозволені» досі виміри і території суспільного життя (шкала макро) та людської психіки (шкала мікро). Щораз виразніше давався чути тон філософського рефлектування у бажанні пізнати повноту «я» у всіх його проявах, часто неприємних і «непристойних» — з пограниччя варварських інстинктів, результатом чого була зміна літературної дикції і раптове пониження тону. Уведено стихію побутової мови з повним діапазоном вульґаризмів і жарґону, а фундаментом обсервації та аналізу дійсності стала приватна перспектива.