Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Де у «Воццеку» найбільше посилань на вісімдесятників, то це у двох розділах під назвою «Синдром Любанського» і «Прихід Героїв». У першому випадку ми маємо першу появу Карпа Любанського. Це ім’я також з’являється в інших прозових творах Іздрика і, як правило, сприймається як посилання на Юрія Андруховича. Насправді, Андрухович і собі згадує у «Перверзії» ім’я Карпа Любанського, зазначаючи, що йдеться про псевдонім головного героя цього роману Станіслава Перфецького[216]. Як вказує Єшкілєв, у «синдромі Любанського» з’являються персонажі, імена яких — це завуальовані натяки на членів пострадянського івано-франківського мистецького кола, до якого належали він і Іздрик[217]. У цьому конкретному прикладі Іздрик і Андрухович прокладають двосторонній шлях, який пов’язує між собою їхню прозу; виникає зв’язок. Але два різних автори, що вдаються до одного посилання, теж дозволяють висловити два різні погляди. Вивчаючи підхід Рікера до наративної ідентичності, Кетлін Блерні вказує, що «наративну ідентичність самості буде, отже, розширено за рахунок видозміни історії життя з різноманітних поглядів і на різний риторичний спосіб»[218]. Забезпечення різних поглядів на той таки предмет дозволяє використовувати різні виклади оповіді, всі з яких є ключовими компонентами у визначенні себе. Крім того, заохочується множинність, коли різні автори розміщають одного героя або ім’я у двох різних творчих світах; подаються різні погляди на одну тему, і всі підходи однаково мають право на існування.
«Прихід Героїв» виходить за рамки «Синдрому Любанського» і посилається на загальноукраїнське коло інтелектуалів, яке складають переважно вісімдесятники. Лежачи в ліжку, Воццек (Той) чує голоси з сусідньої кімнати й ідентифікує їх за вокальними особливостями:
А з-за дверей і справді лунали голоси. І деякі з них Той навіть зідентифікував. Ну, насамперед це, звичайно, був голос Карпа Любанського, з його патріаршими інтонаціями. А отой високий, з гиготливим сміхом — то, мабуть, Ірпінець. А той басок, з гнусавинкою — Густав (котрий із них?). А той зухвалий баритон безперечно належить Боракне. А шамкотіння — Камідяну. А істерична скоромовка — Забужко, а блаженне лопотіння — Лишезі, а розкотистий регіт — комбатанту Довгому…[219]
Іздрик диригує іграми в слова з іменами своїх літературних колег, приховуючи, про кого ж ідеться, — цього якраз достатньо, щоб надати прозі елементу гри, але не достатньо для того, щоб читач, який мав нагоду познайомитися з сучасною українською літературою, не міг би збагнути, на кого ж зі справжніх вісімдесятників автор натякає. Так, «Ірпінець» — це член «Бу-Ба-Бу» Олександр Ірванець (який і справді живе у місті Ірпінь), «Боракне» — член «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, Камідіан — закарпатський поет Петро Мідянка, а «Довгий» — вже згадуваний і часто цитований Ярослав Довган. Той факт, що Іздрик згадує імена Забужко і Лишеги безпосередньо, разом з іншими перекрученими посиланнями, — ще один приклад спроби зберегти баланс між структурою і відкритою грою у процесі розбудови цієї інтертекстуальної спільноти.
Згодом у кімнату Воццека прориваються «голоси», відтак на обрії з’являється ціла команда вісімдесятників з різних куточків України:
І тут же двері розчахнулись, і галаслива вся юрба ввалилася в кімнату — і Карп, і діти Карпа і дружина, і Ірпінець і Боракне і Камідян, і Ірпінцева Оксана, Процюк, Малкович, Андрусяк, Герасим’юк, Забужко, Іздрик, Бригинець, Гриценко і Римарук і Лугосад і просто Сад, Лишега, Ципердюки (Іван і Діма), Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк[220].
Серед тих, хто входить у роман «Воццек» — київські поети Ігор Римарук (згаданий і у Москальця) і Віхта Сад, члени гуртів «Лугосад» (Львів) та «Пропала Грамота» (Київ), а також житомирський літературний часопис «Авжеж». Вставляючи, своєю чергою, у романі і себе (Іздрика), Іздрик знову зриває будь-яке абсолютне формування спільноти.
Інший роман Іздрика, «Подвійний Леон», вже доповнений коментарем Леоніда Косовича, який допомагає вказати на безліч інтертекстуальних посилань у цьому романі. На додаток до кількох цитат з Андруховича (знову ж таки з «Листів в Україну» та «Індії», а також з Андруховичевого перекладу «Гамлета» Шекспіра), цей роман має ряд інтертекстуальних містків до «Воццека» і до новели Іздрика «Острів Крк». Окрім того, Іздрик посилається на літературний журнал Єшкілєва «Плерома» та ім’я головного героя з оповідання Тараса Прохаська «Некрополь» — Маркуса Млинарського[221].
216
Андрухович Ю. Перверзія. — С. 13.
217
Єшкілєв В. Воццекургія бет. — С. 13.
218
Kathleen Blarney, ‘From the Ego to the Self: A Philosophical Itinerary’ / in The Philosophy of Paul Ricceur, ed. Lewis Edwin Hahn (Chicago: Open Court, 1996), 599.
219
Іздрик. Воццек. — C. 60.
220
Іздрик. Воццек. — С. 60.
221
Див. Іздрик. Подвійний Леон. — С. 53. Див. також: Прохасько Т. Некрополь / Тарас Прохасько // Прохасько Т. Інші дні Анни. — К.: Смолоскип, 1998. — С. 49—70.