Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Теорії, розглянуті вище, також допускають присутність моралі без наступу тоталітаризму — це необхідна умова для письменників-вісімдесятників з огляду на тісні зв’язки моралі з українською мовою попри постмодерністську деконструкцію ейфорійного руху. Насправді Мей вважає, що моральний погляд не тільки не перебиває у повазі до відмінностей, але заохочує до неї: «Він допускає точки дотику між різними звичаями і таким чином зміцнює принцип поваги до відмінностей» і «відкриває можливості для саморефлексії з усіляких точок зору»[189]. Таким чином, існування морального погляду може полегшити повагу до переконання іншого, яке може відрізнятися від твого власного; розуміння сенсу чужої моралі можливе тільки завдяки наявності власних переконань. Це узгоджується з роллю моралі у створенні «я», як це вивів Поль Рікер; він показав нам, як справедливість робить інших незамінними і як повага до норм розквітає у повагу до іншого й до «себе як іншого»[190]. Але Мей допускає мораль, тільки якщо вона не виправдана на підставі певного резону, якому не потрібне виправдання. Таким чином, йдеться про мораль, яку слід постійно заперечувати, так що їй не випадає стати основоположною. Напад на українську національну традицію і гру з нею, яка відбувається у прозі вісімдесятників, є саме таким запереченням. Хоча вони все ще прив’язані до своєї накинутої моралі, вони постійно звертаються до цього морального зв’язку і деконструюють його у своїх творах.
Ми спостерігали, як мораль, метафізичне та інакшість через українську мову знайшли своє втілення у прозі вісімдесятників; тепер ми побачимо, як ці письменники замислювалися над своєю потребою в структурі, будуючи спільноту у своїх літературних творах. У своєму есе «Топографія сучасної української прози» Тимофій Гаврилів пише: «Сказати, що сучасна українська проза — цитатник, було б невірно. Втім, приховані і відкриті цитати зустрічаються чи не в кожному тексті»[191]. Інтертекстуальність, по суті, є однією з визначальних рис — рисою пострадянської української прози. Саме через цю інтертекстуальність вісімдесятники намагалися збудувати спільноти, які б забезпечили структуру, без якої годі було би встояти на марґінальному становищі, але сама по собі воно не є ні абсолютистським, ані тоталітарним. Це крихка рівновага, до якої підходять по-різному і яка реалізується на різних рівнях різними авторами.
У своєму аналізі я використовую вельми специфічне розуміння терміну інтертекстуальності; при використанні цього терміну я беру до уваги тільки ту діяльність, до якої вдаються ці письменники, даючи перехресні посилання один на одного в своїх текстах. Персонаж, сцена або автор конкретного тексту можуть з’явитися в тексті, написаному іншим автором. Іноді автор також згадує свої або інші тексти, написані ним, у новому тексті. Що цим займаються кілька різних авторів, утворюється мережа, в яку з’єднуються ці тексти. Саме завдяки цьому павутинню посилань письменники-вісімдесятники формують різні інтертекстуальні спільноти. Щоб вирішити свої конкретні пострадянські проблеми, ці спільноти повинні бути вільними, склад її членів має мінятися, а межі — перебувати у стані перманентних змін — вони повинні увесь час рухатися і мінятись. Три представники ґенерації вісімдесятників — Костянтин Москалець, Юрій Андрухович і Юрій Іздрик — найзавзятіше творили такі спільноти у своїх прозових творах. Достатньо глянути на приклади прози цих трьох письменників, щоб зрозуміти, яким чином вони використовують інтертекстуальність, аби побудувати ці спільноти; так само виступають наяв спосіб, до якого вони вдаються у своєму прагненні підтримувати тонкий баланс між свободою і структурою в цих спільнотах, і міра їхнього успіху в досягненні цієї рівноваги.
189
May, Reconsidering Difference, 161.
190
Ricceur, Oneself as Another, 202-3.
191
Гаврилів Т. Топографія сучасної української прози / Тимофій Гаврилів // Гаврилів Т. Знаки часу: спроби прочитання. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. — С. 179.