Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Мер зробив великі очі.
— От воно що! — заявив він. — Хоча поліції в нас робити нічого, я все ж таки дуже радий вас бачити, чи не хочете перехилити чарчину?
— Ні, ні, — відмовився Жюв.
— Чарчину кальвадосу, це ж не завадить, еге ж…
— Ну, коли трошки, то я не проти, — погодився інспектор.
За якусь часину Жюв з Жозефом стали найліпшими приятелями, чаркуючись у великій святковій залі мерії, де того дня була розвішана для просушування випрана білизна.
— То що ж вас привело в нашу глухомань? — зрештою запитав Жозеф.
Жюв, який, побожно прицмокуючи, куштував напій (хоча не терпів сільської горілки), намагаючись переконати мера, що йому до смаку кальвадос, відповів:
— Дивна історія, що, гадаю, пов'язана з однією людиною, яка приходила до вас минулої суботи.
— Минулої суботи? — здивувався мер. — Я нікого не бачив.
— Так, так, — наполягав Жюв. — Один добродій приїжджав до вас із Парижа.
Мер почухав голову і впевнено заявив:
— Слово нормандця, в суботу ні з ким я не бачився.
Жюв подумав: значить, тип, якого привозив візник, що віз також і його, збрехав, коли казав, що їде у мерію. Поліцейський удав, що помилився.
— Справді, — погодився він. — Я помиляюся. Це було не в суботу, а в понеділок.
— А-а! — ствердно хитнув головою мер. — У понеділок, це правда. В мене був пан Маріус, який приїхав навести довідки про сироту, що жив у Клеманів.
Жюв трохи не підстрибнув з радощів. Таємничий пасажир, сліди якого він розплутував, приїжджав у суботу потайки, а в понеділок уже не криючись. І саме в понеділок Себастян Перрон послав Маріуса до Клеманів, які виховували малого Убера. З цього випливало чи принаймні могло виплисти, що Маріус уперше приїхав у суботу, а потім іще раз у понеділок.
«Так, так, — гадав поліцейський, — чого ж це Себастян Перрон не попередив мене, що посилав до Тілі-сюр-Лізьє свого давнього друга в суботу перед тим понеділком, коли той повідомив його про смерть малюка?»
І вголос запитав:
— Ну що ж, я приїхав у тій самій справі й турбую вас, пане мер, щодо тієї ж дитини.
— Ніяка це не турбота, — запротестував мер.
— Я хотів би знати, що ви думаєте про цю подію? — вів далі Жюв. — Як, на вашу думку, малий загинув?
Мер знову почухав голову.
— Може, й так, а може, й ні.
Жюв наполягав:
— Гадають, що хлопчик утопився.
— Справді, — підтвердив мер, — так гадають. Це Клемани говорять, що він начебто втопився.
— Клемани, — заявив Жюв, — люди хитрі.
— Отож-то, дідько би їх побрав… — зареготав мер, так що можна було зразу здогадатися, якої він про них думки.
Жюв зрозумів, що він на вірному шляху.
— Хитрі люди, — повторив він, — а не додумалися, що в окрузі немає ставків, де малюк міг би втопитися.
Він говорив навмання, бо нічого не знав про Тілі-сюр-Лізьє, але мер підтримав його.
— Саме так, — аж заходився він від сміху так, що лице його налилося кров'ю. — До чого ці Клемани хитруни, а от про це не подумали. — І зненацька вже зовсім серйозно запитав: — Так то воно так, але що вам до всього цього? Ви мене випитуєте, випитуєте, а я й не знаю до пуття, що вам треба?
Жюв з байдужим виглядом знизав плечима.
— Ох! Мені треба скласти рапорт. Цих Клеманів я ніколи не бачив. Вони кажуть, о дитина втопилася, то і я скажу те саме.
Інспектор говорив так безтурботно, що мер заспокоївся.
— Авжеж, авжеж… Треба, щоб ні в кого не було неприємностей. Клемани мені рідня і це не їхня вина, що дитина зникла. Було б дуже прикро, коли б це почали роздмухувати… Тут я все владнав, а ви вже, добродію, постарайтеся владнати це в Парижі, гаразд? То, може, ще по чарчині?
Жюв, не моргнувши оком, підтримав:
— Ще по одній не завадить.
— Не завадить, — погодився мер.
Чоловіки знову цокнулися, і Жюв докинув:
— Звичайно, ніяких неприємностей не буде, тільки я вам скажу от що: тіло малюка так і не знайшли, еге ж?
Мер скривився.
— Ця заковика мені в печінках сидить. Як ви думаєте владнати справу? Може, сказати там, у Парижі, що його з'їли лисиці, в нас тут їх багато розвелося.
Інспектор з сумнівом похитав головою.
— У лисиць ніхто, мабуть, не повірить.
Мер знову скривився.
— А коли сказати, що він упав у колодязь?
Жюв на це тільки гмукнув.
— Тоді, у піч для випалювання вапна?
Поліцейський начебто пристав до такої думки.
— Піч для випалювання вапна — це непогана ідея. Я так і вкажу в своєму і рапорті: «Дитина, мабуть, упала в піч для випалювання вапна, ось чому її труп не знайдено». — Він ковтнув трошки зі своєї чарки й запитав: — А що мені про Клеманів сказати?