Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Себастян Перрон квапливо перетнув вестибюль Палацу правосуддя, проминув ще порожню такої пори галерею, завернув у довгий вузький коридор і підійшов до свого кабінету. Відімкнув двері, нервово шарпнув за ручку і зайшов досередини. Все ніби було, як і завжди. Відколи Себастян зайняв цей кабінет, умебльований із тими відносними зручностями, що виразно свідчили про службове становище його господаря, в ньому нічого не змінилося. Як завжди, тхнуло закіптюженими теками й пожовклим папером, проте, коли Себастян Перрон прочинив двері, йому здалося, ніби в кімнаті зачаїлося щось величезне і незбагненне, сховалася сама невблаганна доля й чигала на нього, готуючись жбурнути його під ноги, занапастити, зганьбити, затоптати.
— Господи! — простогнав Себастян Перрон, люто кинувши носовичок на край столу. — Декорації ніби й ті самі, а вже сталася трагедія. Ще вчора я був щасливий і спокійний, а сьогодні життя пішло шкереберть, попереду невідомість і слід сподіватися всього.
Він пригнічено сів за стіл: саме звідси, з-за цього столу, він недавно з болем дивився на колишню коханку і того, хто по закону став батьком хлопчика, за яким тепер так побивався. Поглянув на фотель, що в ньому сидів Жюв, поки судовик, затинаючись, розповідав про свої нещастя. Нарешті Себастян Перрон зітхнув:
— Ну що ж, до роботи! Тільки в роботі найкраще забутися.
Бідолаха поклав перед собою теку, схопив усю паку папіряччя й спробував поринути в справу, що її він, як слідчий, повинен був розплутати. Гай-гай! Що йому до тієї драми, схованої між рядків, що йому до життя, лихого й жорстокого, яке поставало зі сторінок?
Себастян Перрон уперше не міг зосередитись; усупереч бажанню він думав про свої скрути, про малого Убера, що зник і загинув, утопився, бідолашний, у річці; про колишню коханку, що одружилася з іншим і стала вже пані Дроп, про інспектора Жюва, який тепер опікується найдорожчим для нього і, з домішкою цікавості до його жахливої драми, шукає тіло загиблого сина.
У тих роздумах минула майже година, тож коли в двері кабінету тихо постукали, Себастян Перрон аж здригнувся.
— Увійдіть, — мовив він, підвівши голову.
На порозі постав служник — старий чоловік, що віддавна знав Себастяна Перрона і був відданий йому.
— Що там таке? — запитав суддя.
— З вами хоче поговорити один добродій, — шанобливо відповів служник.
— Він дав свою візитку?
— Ні, пане суддя. Каже, ніби ви не знаєте його.
— Він прийшов у якійсь справі?
— Ні, каже, що з особистого питання.
На душі в Себастяна Перрона було так неспокійно, що всі події він пов'язував із власним горем. Отже, його хочуть бачити з особистого питання, — і в голові судді зароїлися найхимерніші думки. «Це, мабуть, Жюв, — міркував Перрон, — або хтось від Амелі…»
— Нехай зайде, — звелів він квапливо.
Служник вийшов, двері розчинились, але за хвилю відчинилися знову, пропустивши чоловіка років сорока, який, — ото дивина! — ввійшов, задкуючи, певно, щось питаючи в служника.
Себастян Перрон підвівся. Він очікував, коли відвідувач повернеться до нього й привітається, машинально відзначивши, що той і справді розмовляв із служником, бо старий відповів:
— Атож, пане, за це не турбуйтесь.
Двері кабінету зачинились, і відвідувач рвучко обернувся. Та коли Себастян Перрон побачив його обличчя, то, глухо зойкнувши й затремтівши всім тілом, викинув руки вперед і, немов боронячись, мимоволі відсахнувся.
Так, було чого вразитись і навіть злякатися. Відвідувач і справді виглядав украй дивно. Він навіював жах, уся його постать лякала й приголомшувала. На незнайомцеві був широкий плащ, у руках — високий капелюх, а на ногах — елегантні черевики.
Проте не взуття і не одяг вразили Себастяна Перрона. Перше, що впало у вічі й сповнило жахом, було те, що чоловік носив маску; чорний каптур закривав йому лоба, ніс і губи, тільки в двох прорізах шаленим вогнем палахкотіли очі, а знизу виступало голене владне підборіддя.
— Добродію, — почав було Себастян Перрон. І затнувся. Його враз пойняло невимовним жахом. Що ж воно буде?
Чоловік підступив на два кроки і раптом розгорнув широкого плаща, власне, підшиту хутром мантію, постаючи в чорному суцільному трико, що вкривало його від підборіддя до черевиків. Шовкове лискуче трико тісно облягало тіло, окреслюючи фантастичну, примарну, моторошну легендарну постать.
Суддя сполотнів як мрець, белькочучи жахливе, криваве ім'я, що зринуло в голові: