Сімнадцять спалахів весни

— Я став склеротичним ідіотом… Я ж ішов до тебе по снотворне. Всі знають, що в тебе хороше шведське снотворне…

Запам'ятовується остання фраза. Важливо, як увійти в потрібну розмову, а ще важливіше — зуміти вийти з розмови. Тепер, думав Штірліц, коли Рольфа спитають, хто до нього заходив і чого, він, напевне, відповість, що заходив до нього Штірліц і просив хорошого шведського снотворного. Рольф постачав половині управління снотворне — його дядько був аптекар.

…А тепер, після розмови з Рольфом, Штірліцу треба було прикинутися розлюченим. Він прийшов до Шелленберга й сказав:

— Бригадефюрер, мені краще вдати хворого, а я й справді хворий, і попроситися на десять днів у санаторій — інакше я таки зляжу…

Коли він говорив це шефові розвідки, то був блідий, аж синій. І не тільки тому, що вирішувалась доля Кет, а отже, і його доля. Він знав, що її тут чекає: після п'ятої години допиту малюкові приставляють пістолет до потилиці й погрожують застрелити на очах у матері, якщо вона не заговорить. Звичайна провокація тата Мюллера: ніколи ще нікому з дітей вони не стріляли в потилицю. Справа тут не в жалості — люди Мюллера могли викидати штуки куди гірші. Просто вони розуміли, що після цього мати збожеволіє, і вся операція провалиться. Але діяв цей метод залякування безвідмовно.

Обличчя Штірліца стало зараз синьо-блідим не тому, що він розумів, які муки чекають його, якщо Кет скаже про нього. Все простіше: він грав розлюченість. Справжній розвідник — брат акторові чи письменникові. Тільки коли фальш у грі загрожує акторові гнилими помідорами, а неправда й відсутність логіки відомстять письменникові зневажливими посмішками читачів, то для розвідника це скінчиться смертю.

— В чому справа? — здивувався Шелленберг. — Що з вами?

— По-моєму, ми всі під ковпаком у Мюллера. То цей ідіотський хвіст на Фрідріхштрасе, а сьогодні ще краще: вони знайшли росіянку з передавачем, яка, мабуть, працювала дуже активно. Я за цим передавачем полюю вісім місяців, але чомусь це діло потрапляє до Рольфа, що так тямить у радіоіграх, як кіт в алгебрі.

Шелленберг зразу ж простяг руку до телефонної трубки.

— Не треба, — сказав Штірліц. — Навіщо? Почнуться склоки, звичайнісінькі чвари між розвідкою й контррозвідкою. Не треба. Дайте мені санкцію: я поїду зараз до тієї дівки, візьму її до нас і проведу хоча б перший допит. Може, я надто самовпевнений, але я проведу його краще за Рольфа. Потім нехай цю жінку допитує Рольф, для мене найважливіше — діло, а не честолюбство.

— Їдьте, — сказав Шелленберг, — а я все-таки подзвоню рейхсфюрерові.

— Краще зайти до нього, — відповів Штірліц. — Мені не дуже подобається отака тяганина.

— Їдьте, — повторив Шелленберг, — і робіть своє діло. А потім поговоримо про пастора. Він нам знадобиться завтра-післязавтра.

— Я не можу розриватися між одним і другим ділом.

— Можете. Розвідник або здається одразу, або не здається ніколи. Буває, правда, інколи — розпадається після застосування спеціальних прийомів головорізами Мюллера. Вам усе стане ясно в перші години. Якщо ця дама мовчатиме — передайте її Мюллеру, нехай він розіб'є собі лоба. Якщо ж вона заговорить — запишемо собі в актив і втремо носа баварцю.