Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Так у хвилини роздратування Шелленберг називав ненависного йому шефа гестапо Мюллера.
У приймальні Штірліц показав свій жетон СД і пішов у палату, де лежала Кет. Коли вона побачила його, в її очах промайнув подив і зразу ж забриніли сльози, і вона потяглася до Штірліца, але він, остерігаючись диктофонів, сказав поспіхом:
— Фрау Кін, збирайтесь. Ви програли, а розвідникові треба вміти достойно програвати. Я знаю, ви станете відпиратися, але це безглуздо. Ми перехопили сорок ваших шифровок. Зараз вам принесуть ваш одяг, і ви поїдете зі мною. Я гарантую вам життя і вашій дитині, якщо ви будете співробітничати з нами. Якщо ж ви мовчатимете, я нічого не можу вам гарантувати.
Штірліц почекав поки санітарка принесла її костюм, пальто й туфлі. Кет сказала, приймаючи умови його гри:
— Може, ви вийдете, поки я одягнуся?
— Ні, я не вийду, — відповів Штірліц. — Я відвернусь і говоритиму, а ви подумаєте, що мені відповісти.
— Я нічого не буду вам відповідати, — сказала Кет, — мені нема чого відповідати вам. Я не розумію, що сталося, я ще зовсім квола, і я гадаю, що непорозуміння це з'ясується. Мій чоловік — офіцер, інвалід війни…
Дивне почуття радості охопило зараз Кет. Вона бачила свого, вона вірила, що тепер, хоч які складні випробування будуть, найстрашніше — самотність — уже позаду.
— Облиште, — перебив її Штірліц, — ваш передавач у нас, радіограми — теж у нас, їх розшифрували, це — докази, яких не можна спростувати. Ви повинні сказати лише одне: чи згодні працювати з нами? І я вам раджу, — кинув він, обернувшись, усяк показуючи їй очима й обличчям своїм, що він каже їй щось надзвичайно важливе, до чого треба прислухатись, — погодитися з моєю пропозицією і, по-перше, розповісти все, що знаєте, навіть коли знаєте небагато, а по-друге, прийняти мою пропозицію й розпочати — негайно, протягом цих двох-трьох днів — працювати на нас.
Він розумів, що про найголовніше зможе говорити тільки в коридорі. Але зрозуміти це найголовніше Кет могла, вислухавши його тут. У нього лишалося хвилини дві на прохід по коридору, він підрахував для себе цей час, коли йшов до палати.
Санітарка принесла дитину й сказала: — Дитя готове…
Штірліц аж зіщулився весь: і не так від того, що це немовля мусить їхати в гестапо, в тюрму, в невідомість, а від того, що жінка, жива людина, теж, напевне, мати, сказала спокійним, байдужим голосом: «Дитя готове…»
— Вам важко нести дитину, — озвалася санітарка, — я віднесу її в машину.
— Не треба, — відповів Штірліц, — ідіть. Фрау Кін понесе дитину сама. І простежте, щоб у коридорах не було хворих.
Санітарка вийшла, і Штірліц, відчинивши двері, пропустив Кет уперед. Він узяв її під руку, допомагаючи нести дитину, але помітивши, як тремтять у неї руки, поніс дитину сам.
— Слухай мене, дівчинко, — заговорив він неголосно, затиснувши в роті сигарету, — вони все знають… Слухай уважно. Вони почнуть давати тобі інформацію для наших. Торгуйся, вимагай гарантій, вимагай, щоб дитина була з тобою. Зламайся на дитині: вони можуть нас записати, тому зіграй усе точно в мене в кабінеті. Шифру ти не знаєш, і наші радіограми не розшифровано. Шифрувальником був Ервін, ти — тільки радист. Решту я візьму на себе. Скажеш, що Ервін ходив на зустріч з резидентом у райони Кантштрасе і в Рансдорф. Скажеш, що до Ервіна приходив пан з міністерства закордонних справ. У машині я покажу його фото.
Людиною з міністерства закордонних справ був радник східного управління Хайнц Корнер. Він загинув тиждень тому в автомобільній катастрофі. Це був вигаданий слід. Опрацьовуючи цей слід, гестапо, безумовно, згає десять-п'ятнадцять днів. А тепер кожен день вирішував багато чого…
Через п'ять годин Рольф доповідав Мюллерові, що російська радистка зникла з клініки «Шаріте». Мюллер лютував. А ще через дві години до нього подзвонив Шелленберг і сказав:
— Добрий вечір, дружище! Штірліц приготував нам подарунок: він привіз російську радистку, яка дала згоду працювати на нас. Рейхсфюрер уже поздоровив його з цією удачею.
Сидячи в Шелленберга, слухаючи його веселе базікання з Мюллером, Штірліц сотий раз запитував себе: чи мав він право привозити сюди, в тюрму, свого бойового товариша — Катюшу Козлову, Кет Кін, Інгу, Анабель. Так, він міг би, звісно, посадити її в машину і, показавши свій жетон, повезти в Бабельсберг, а потім знайти їй квартиру й забезпечити новими документами. Це означало б, що, рятуючи життя Кет, він заздалегідь ішов на провал операції — тієї, яку запланував Центр, тієї, яка була надзвичайно важливою для сотень тисяч російських солдатів, тієї, яка, так чи інакше, могла вплинути на майбутнє Європи. Він розумів, що після викрадення Кет з госпіталю, все гестапо піднімуть на ноги. Він розумів також, що, коли й пощастить утекти, слід неодмінно поведе до нього: значок таємної поліції, машина, зовнішні прикмети. Отже, йому також довелося б перейти на нелегальне становище. А це все одно, що провал. Штірліц розумів, що наближається кінець, і кати Мюллера лютуватимуть і нищитимуть усіх, хто був у їхніх катівнях. Тому він сказав Кет, щоб вона спершу поставила умову: її нічого більше не зв'язує з Росією, чоловік загинув, і вона тепер ні в якому разі не повинна потрапити до рук свого колишнього «шефа». Це був запасний варіант, на випадок, якщо Кет усе-таки передали б гестапо. Якби Кет лишилася в нього, він би так не тривожився, поселив би її на конспіративній «радіоквартирі» під охороною СС, а в потрібний момент зробив би так, щоб Кет з хлопчиком зникла, і ніхто не зміг би її знайти. Хоча це надзвичайно важко. Тепер, при всьому трагізмі становища на фронтах, при тій величезній кількості біженців, які запрудили центр країни, гестапо працювало так само чітко й злагоджено: кожен другий давав інформацію на сусіда, а той сусід, у свою чергу, давав інформацію на свого інформатора. Думати, що в цій каламутній воді можна без перепон утекти, могла тільки наївна людина, незнайома із структурою СС і СД.