Найкращий сищик та падіння імперії

— Що? — Презирство змінилося страхом.

— Ти мій. — Я усміхнувся і вдарив його в обличчя. Потім запхав у рот його ж білий шарфик. Перевернув долілиць, усівся зверху, взяв його руки, зв’язані за спиною, відрізав мізинець. Шпигун завив.

— Господи, Іване Карповичу, ви що? — злякався Крестов, який дивився на нас із переднього сидіння.

Я посадив шпигуна, показав йому його мізинець.

— Я відрізатиму по пальцю кожного разу, коли запитаю і не почую відповіді, яка б мене влаштувала. Хто кріт у штабі? — я висмикнув кляп. Він заверещав. Кляп на місце, я перевернув його, узявся ще за один палець.

— Іване Карповичу... — перелякано прошепотів Крестов.

— Не встрявайте, — сказав йому я. Потягнув палець, приставив лезо. Шпигун забився на сидінні, але я міцно його тримав. Відрізав. На третьому пальці він зламався. — Ось і молодець, ось і правильно. Тепер скажи, де Мельников, і тебе відвезуть до лікарів.

Виявилося, що Мельников у якомусь гірському селі. Шпигун стверджував, що капітан живий. Я волів у це вірити.

— Полковнику, відвезіть його зараз до шпиталю, хай оброблять рани, щоб він не стік кров’ю. Будьте увесь час поруч з ним, бо він же може викинути якогось коника. Дивіться за ним. Коли лікарі з ним попрацюють, везіть до штабу. Добре?

— Т-так, Іване Карповичу. А ц-це було необхідно? — він кивнув на кров і на відрізані пальці.

— Ця людина кілька разів ледь не вбила мене, підстрелила у сідницю, це — холоднокровний убивця, якого треба було розколоти. Я впевнений, що зробив усе правильно. Зараз я вийду біля штабу, а ви їдьте до шпиталю.

— Ти виграв, але лише тому, що тобі щастило, наче ідіоту! — несподівано сказав шпигун. Він був геть розчарований, стогнав та вив. — А я розумніший за тебе! І все вигадав краще! Ти мусив програти! Чому тобі так щастило? На тебе не подіяла отрута, яку підсипала Олександра! Ти відбився від аджарців! Сховався від моєї кулі! Якось урятувався від курдів! Навіть граната тебе не взяла! Як таке може бути? Коли мені казали, що ти продав душу дияволу, я сміявся! Я не вірю в диявола! Але як можна зрозуміти, що тобі так щастить?

— Я думаю, що розуміти це можна лише так, що цього схотів Господь, — сказав я йому.

Шпигун скривився.

— Бога немає! Є людина, її вміння і розум!

— Бог є. А про інше поговоримо пізніше. Полковнику, дуже на вас сподіваюся, уважно дивіться за цим богоборцем.

— Іване Карповичу, не хвилюйтеся, — запевнив Крестов.

Авто поїхало до шпиталю, я пішов до штабу, який посилено охороняли. Мене не пустили, бо я ж був весь у крові, ледь не арештували, добре, що вибіг Демидко. Забрав мене, повів до себе.

— Результати ось-ось мають бути готові! Ми проявили плівку і роздрукували її. У кожному примірнику ми друкували по зайвій літері в третьому слові третього рядка. У першому примірнику — на першій сторінці, у другому — на другій сторінці і так далі. Зараз перевіряємо. Командувач зібрав усіх офіцерів у себе. Вони ще не знають, що відбувається, думають, що буде останнє обговорення наступу. Куди ви їздили?

— Я арештував шпигуна.

— Хіба він не тут, у штабі?

— Тут кріт, а був іще шпигун.

— І де він?

— У шпиталі, з ним полковник Крестов, можемо не хвилюватися.

У двері постукали.

— Так. — сказав Демидко.

Забіг якийсь капітан із полум’яними очима.

— Знімки зроблено з примірника полковника Рімана!

— Ріман! Хто б міг подумати! Такий же служака! — Демидко закрутив головою.

— Ріман? — здивувався я. — Це точно? Помилки не може бути?

— Ні! У сфотографованому варіанті помилка на дванадцятій сторінці. Дванадцятий варіант видали саме Ріману, — сказав капітан і показав кілька аркушів, де все було записано.

— Іване Карповичу, помилки бути не може. А чому ви здивувалися? — спитав Демидко.

— Можете мене провести до кабінету Рімана?

— Для чого?

— Дуже потрібно! — Я, чесно кажучи, нервував.

— Що ж, ходімо.

Ми піднялися на поверх вище.

— Ось кабінет Рімана, — показав Демидко на двері.

— Можна мені зайти?

— Так, звісно.

Ми зайшли. Невеличка кімната, де сиділа секретарка і щось друкувала. Побачивши нас, підвелася.

— Це — Зіночка, секретарка полковника А це... — Демидко хотів мене представити.

— Не треба, — перервав його я, бо дівчина могла розхвилюватися, а в нас не було часу. — Зіно, ви виходили сьогодні з кабінету?

— Ні! Я зранку тут, прийшла вчасно...

— Десь приблизно о десятій. Хто вас покликав?

— Мене? Я...

— Зіно, кажіть правду, прошу вас. — Я сказав м’яко, але подивився жорстко.

— Ольга запросила на чай. Я вийшла хвилин на десять, не більше!

— Хто така Ольга?

Коли я дізнався, хто така Ольга, то усміхнувся.

— Дякую, Зіно, і не хвилюйтеся, ви не зробили нічого поганого.

Ми вийшли.

— Іване Карповичу, що ми ще розвідуємо? Командувач нас чекає, а ви...