Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Тобто тільки через це ви їй допомагаєте? — зрадів лікар.
— Не тільки. Ще і через вас. Ви ж теж дуже мені допомогли у складний момент із делікатним пораненням, і я побачив, що ви закохалися у пані Олександру. Справжнє кохання я дуже поважаю і сприяю йому, як можу. Тепер ідіть, і як тільки пані Олександра опритомніє, передайте їй мої слова. Ну і побажання випити на вашому весіллі, коли сподобить Господь.
— Іване Карповичу, дякую вам...
— Дякуватимете, коли все добре закінчиться! І на колінах стояти, і руки цілувати будете, а зараз піднімайтеся — і до справи!
Бенедіктов пішов, прийшов головний лікар шпиталю.
— Іване Карповичу, тут мені телеграфували зі штабу Одеського округу, що підготували вже вам місце у Криму і готові лікувати на найвищому рівні. Ми теж готові, командувач армії наказав забезпечити все необхідне, але колеги кажуть, що вам краще буде у Криму.
— Правду кажуть. Не сумніваюся, що ви забезпечите всі умови, але, знаєте, тут мене і стріляли, і різали, і гранати в мене кидали. Не буде мені тут спокою. То, як можна, відправте мене до Криму, якщо, звичайно, потрібне мені лікування.
— Потрібне, Іване Карповичу, тут і сумнівів немає.
Після цієї розмови прийшов Демидко. Сказав, що йому готують документи на полковника. Я привітав і попросив з’їздити в гори по Мельникова.
— А що він там робить, у горах? — здивувався майбутній полковник.
— Та наш знайомий фон Герке викрав його, щоби примусити мене поїхати з Тифліса. Знав, мерзотник, що я пана Мельникова люблю ще з часів, коли ми у охоронному відділенні разом працювали. Навіть лист мені залишив, але так сталося, що одного з місцевих лікарів пограбували якісь морфіністи, і під час нападу лист загубився, тож я дізнався про викрадення ген-ген коли. На щастя, фон Герке запевнив, що Мельников має бути живий. Привезіть його.
Штабс-капітана доставили за два дні. Виявилося, що він весь час сидів у ямі. Вина йому не давали, годували добре і напували гірською водою, яка дуже підкріпила здоров’я їх благороді. Знову став він рум’яний, руки труситися перестали, а очі — сльозитися. Після повернення Мельников хотів відсвяткувати, але я одразу узяв його в руки і пити заборонив. Десь за тиждень ми відбули до Криму. Поїхали потягом, бо у морі нападали турки. Вже у Криму я дізнався, що версія Олександри переконала слідство і ніякого покарання вона не отримала. Розлучилася зі своїм чоловіком і відбула з Бенедіктовим до столиці, звідки вони слали мені листівки і запрошували в гості. Я не поспішав, хотів відпочити, було мені у Криму дуже добре. Тим більше, що пан Бекір був радий.
Володар лісу
ісля чергових кавказьких пригод я повернувся до Криму і жив у горах. Якось один із чабанів поїхав на узбережжя продавати сир і, повернувшись, сповістив, що мене хоче бачити якийсь пан. З опису я одразу зрозумів, що мене чекав Григорій Котовський, бессарабський бандит, з яким були пригоди і в Одесі, й поза Одесою. Я сів на коня, спустився з гір, знайшов Котовського. Гриша роздобрів, був одягнений за останньою модою, світив «Брегетом» і взагалі випромінював успіх та задоволення життям.
— Іване Карповичу, радий вас бачити! — заволав Гриша і тут-таки потягнув до ресторану, щоб відзначити зустріч. Там швиденько набрався, довелося тягнути його до готелю, де він зупинився.
Наступного дня він знайшов мене вже по обіді.
— Іване Карповичу, я ж до вас не просто так, а у справі!
— Якій же?
— Чарівну Поліну, князівну з Бессарабії, пам’ятаєте? — спитав Гриша.
— Таку жінку не забудеш, — запевнив я. З Поліною, донькою ясновельможного бессарабського землевласника, князя Гагаріна-Курдзи, я познайомився в Одесі, коли шукав там маніяка. Пані Поліна шукала пригод, майже завжди їх знаходила, кілька разів була близько від смерті чи інших неприємностей, а потім зустріла молодого красеня поручника, після чого вирішила трохи відійти від справ. Молоді збиралися за кордон, війна тоді ще не почалася, і можна було виїхати. Відтоді я про неї нічого не чув.
— Як у неї справи?
— Та каже, що непогано. Вона одружилася з тим поручником. — Котовський скривився. Я зрозумів, що він досі мав певні почуття до князівни і її вибір Гришу трохи засмутив. — Чоловік тепер на війні, а вона вдома. Просила передати вам листа.
Котовський поліз до кишені і подав мені конверт.
— Сказала, що пошту вашу можуть читати, тому попросила передати особисто, що і роблю, — пояснив він.
— Дякую, Гришо, — кивнув я і розпечатав конверт.
Там був лист, написаний рівними дрібними літерами.
«Доброго дня, Іване Карповичу. Це Поліна, ми з вами зустрічалися в Одесі, де були в нас справи і нарізно, і спільно. Сподіваюся, Ви пам’ятаєте мене з тих буремних пригод. Зараз я проваджу скромне життя жінки армійського офіцера, що захищає Вітчизну на фронті. Живу в Овруцькому повіті Волинської губернії, у маєтку свого чоловіка, капітана Литвина. Тут у нас дещо відбувається, і я хотіла б попросити у Вас допомоги. Оплату гарантую і буду дуже вдячна, якщо Ви знайдете можливість приїхати. З повагою, Поліна.
Р. S. Передаю цей лист через Григорія, бо ходять чутки, що за вами встановлено суворий нагляд. До пошти у мене довіри немає».
Я покрутив лист у руках, потім запхав його в кишеню.
— І що там? — поцікавився Гриша, який аж намагався зазирнути у лист.
— Князівна просить поради. Але мені треба подумати, перш ніж відповісти. Чим займаєшся, Гришо?
— Та всім помаленьку, — усміхнувся Котовський.
— Я хоч у горах, але газети мені час від часу привозять. То читаю про твої пригоди. Немає через тебе спокою у Бессарабії. І, кажуть, ти тепер ідейний став. — Я теж усміхнувся.
— Ідейний, не ідейний, а дещо зрозумів, — кивнув Котовський. — Борюся за новий світ, Іване Карповичу, проти несправедливості та експлуатації.
— Невже у бунтівники пішов? — здивувався я, бо Гриша був природжений босяк, а вони політики уникали.
— Не без того, Іване Карповичу, — сказав Гриша аж із якоюсь гордістю.
— Але грабуєш далі?
— Неправильно формулюєте, Іване Карповичу, — трохи скривився Гриша. — Не грабую, а провожу акти експропріації у заможних громадян, несу справедливість у маси. Багачі обкрадають бідняків, я ж караю багатіїв і позбавляю їх нечесно отриманого. Випити не бажаєте? — Котовський вирішив змінити тему.
— Ні, поїду в гори. Подумаю, що можна князівні порадити.
— Мені почекати відповіді? — спитав Котовський.
— Ні, Гришо, не треба. Це ж мою пошту читають, а Полінину навряд чи, тому відправлю прямо їй, — сказав я і помітив, що відповіддю моєю Гриша не задоволений, мабуть, хотів би з’їздити до князівни. — Дякую, що передав листа, ну і той, обережним будь. Судячи з газет, дуже щастить тобі. Але може те щастя і закінчитися.
— Та може, звісно. Тільки я у краще вірю, — усміхнувся Котовський.
Я його провів до Алушти, де він на пароплав збирався сідати, а сам вирушив у гори. Бачив, як вів мене філер аж до виїзду з Алушти, у бік Демерджі-яйли, але далі не поткнувся. Дарма, бо невдовзі повернув я на Сімферополь. Залишив там коня у знайомих татар, купив квиток до Києва і відбув. З Києва дав телеграму Поліні. Коли прибув до Овруча, чекало на мене авто. За кермом сиділа сама князівна. Мене не впізнала, бо ще у вагоні я приклеїв собі бороду, перуку руду приладнав, окуляри почепив.
— Доброго дня, князівно, — вклонився я їй.
Вона здивовано подивилася, а потім зареготала.
Вийшла з авто, і побачив я, що Поліна так десь на місяці восьмому. Обійнялися ми, поцілував її у щічку.
— Поліно, ви були прекрасні, а зараз зовсім розквітли, — висловив я своє захоплення.
— Дякую, Іване Карповичу. А я вас не впізнала — багатим будете, — усміхнулася вона.
— По собі знаю, що від багатства лише клопоти, — запевнив я.
— А тут іще турбують різні давні знайомі. Якби не живіт, я б сама спробувала у справі розібратися, але ж бачите, яка я стала. Не до пригод поки мені. То вирішила вас покликати.