Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Руки догори! — крикнув якийсь чоловік, що наставив на мене двостволку.
Чоловік був знервований, здається, господар саду, і йому, звісно ж, не сподобалося, що тут стріляють і кидаються гранатами. Я обережно підняв руки, бо не хотів, щоб мене тут підстрелили, як дичину.
— Спокійно, я — Іван Карпович Підіпригора, — сказав я чоловіку.
— Іван Карпович? — Чоловік розгубився і трохи опустив рушницю. — А чому я вас не впізнаю?
— Бо я в перуці. Зараз зніму, тільки спокійно.
Зняв перуку, усміхнувся, як часто усміхався на фотографіях.
— Господи, точно, Іване Карповичу! Вибачте, я вас не впізнав! — він опустив рушницю і підбіг до мене. — Я — Амбарцумов Місак Самвелович, купець! Що тут відбувається?
— Я переслідував небезпечного злочинця. На жаль, він утік. Допоможіть мені вийти на вулицю.
— Так, звісно!
Ми вийшли, я з подивом побачив, що на бруківці лежить мертвий кінь, а екіпажа, Бенедіктова та пораненого хлопця немає. Тільки кашкет гімназиста лежав на дорозі. І плями крові. Кінської та людської. Тут уже зібралися люди.
— Де екіпаж? — спитав я.
Місцеві почали говорити своєю мовою. Добре, що купець був поруч і переклав.
— Чоловік сказав, що він лікар, відрізав упряж убитого коня і на живому повіз поранену жінку до лікарні.
— Жінку? Тут же гімназист був поранений? — здивувався я.
— Люди кажуть, що це була жінка, одягнена як гімназист. Лікар дуже за нею побивався, кричав так, наче сам був поранений.
Я кивнув. Думав, що робити.
— Це — Іван Карпович Підіпригора! — проголосив купець і став ближче до мене. Потім, мабуть, сказав те саме по-місцевому. І всі одразу почали мене роздивлятися. Це заважало думати. Коли почувся гуркіт двигуна.
До нас під’їхало авто. Вискочив блідий Демидко.
— Іване Карповичу, ми її втратили! Вона переодяглася в дамській кімнаті! — закричав він.
— Їдьмо! — наказав я, стрибнув у авто.
— Що відбувається, Іване Карповичу? — спитав підполковник. — Я чув вибух!
— Шпигун утік. Перед тим він спробував убити жінку, яка була його агентом. Бенедіктов зараз повіз її до лікарні. Треба зробити все, щоб вона вижила! І перекажіть поліції та військовим патрулям, що шпигун поранений у плече. Нехай затримують усіх, у кого буде щось схоже на поранене плече або просто плями крові на одязі!
— Слухаюся, Іване Карповичу! То ви пішли за тою білявкою? Як ви здогадалися, що це вона?
— Байдуже. Виділіть охорону до лікарні! Бо жінку, якщо вона виживе, спробують убити! Хтось із офіцерів штабу виходив із нього?
— Жоден!
— Що жінка передала провіднику?
— Пакунок із маленьким фотоапаратом! Я таких іще не бачив! Німецький. Напевно не знаю, але мені здається, що в ньому сфотографований план наступу. Зараз його проявляють, і ми зможемо з’ясувати, хто зрадник!
— Добре.
Коли ми під’їхали до штабу, Демидко побіг віддавати необхідні накази, а я залишився в авто. Заплющив очі і думав. Крота у штабі ми тепер знайдемо. Але залишався той візник. Можливо, він був головнішим за крота. Куди він утік? Я побачив на передньому сидінні планшет підполковника. Узяв його. Дістав олівці, аркуш паперу, почав малювати все, що знав. Кріт, шпигун, агентеса. Їхні зв’язки і взаємодія. Ось так вони передавали повідомлення, ось так віддавали накази, ось так отримували звістки. І саме на звістках була якась невідповідність. Поштар приносив телеграму до мадам Бенуа, дзвонив у двері і залишав її в поштовій скриньці. Щоб швидко отримати телеграму, та мадам Бенуа мусила сидіти вдома цілий день. Але ж вона взагалі не з’являлася у своїй квартирі! І для чого схема зі скринькою? Чому не можна було просто подзвонити у двері і віддати телеграму? Я почав терти голову. Коли потреш голову, вона краще думає.
— Іване Карповичу, віддав наказ поліції і патрулям. Також попередять всі лікарні і приватних лікарів, — доповів Демидко, який заліз до авто. — Жінка жива, але непритомна. Зараз їй роблять складну операцію. Лікар Бенедіктов там, із нею. Знаєте, хто вона?
— Хто?
— Ваша добра знайома — Олександра Сайрус!
— Що? — Я вирячився на Демидка.
— Так, вона чудова акторка! Міняла колір волосся за допомогою перук, обличчя — за допомогою гриму, а форми за допомогою спеціальних підкладок під одяг! То була пишна, то струнка!
— Олександра? — спитав я ошелешено.
— Так, вона. Як же ви її не впізнали?
— Лайно! — Я скривився, бо тільки зараз зрозумів, чому мені здалося знайомим обличчя гімназиста. Олександра? Господи, та я ж ходив по межі! Чому вона не отруїла мене, як Саркісова? Це ж було так просто! Вона мала всі можливості вбити! Але не вбила...
— Плівку з фотоапарата зараз проявляють. Командувач наказав усім офіцерам штабу, які мали доступ до плану, залишатися на своїх місцях. Ми спіймаємо крота!
— Олександру охороняють?
— Так, я поставив там найкращих агентів.
— Добре, — кивнув я.
— А що це ви малюєте, Іване Карповичу? — Демидко подивився на аркуш.
— Дещо. — Я міркував. У двері авто постукали. Я побачив полковника Крестова.
— Ну що, Іване Карповичу, здається, вони клюнули! — Він був задоволений. А я ні. Мені був потрібен той клятий візник. — Щось ви невеселі, Іване Карповичу?
Я дивився на малюнок. Із телеграмами було не так просто, я щось неправильно розумів.
— Підполковнику, дозвольте скористатися вашим авто? — спитав я тихо.
— Ну, звісно. А куди ви зібралися?
— В одне місце. Буду швидко.
— Їдьте. — Демидко вийшов.
— Дозвольте з вами? — попросився Крестов.
— Не заперечую. — Хороший стрілець, яким полковник безперечно був, міг мені знадобитися.
Він сів, і ми рушили з місця.
— Щось пішло не так? — спитав полковник.
— Ще не знаю. Ви при зброї?
— Я навіть сплю з револьвером під подушкою.
— Гаразд.
— Куди ми їдемо?
— У знайоме для вас місце.
— Здається, до мадам Бенуа? — здогадався Крестов, коли ми під’їхали. — Будемо стежити?
— Ні. Подзвоніть. Якщо вам не відчинять, ламайте двері.
— Ламати двері? Як?
— Плечем, ногою, як завгодно. Заходьте всередину і починайте робити обшук. Гучно, щоб сусіди чули.
— Для чого все це? — здивувався Крестов.
— Так треба. — Я усміхнувся.
Ми проїхали біля квартири мадам Бенуа, за рогом розвернулися, і я вийшов. Вулиця проходила під горою. Прямовисні схили заввишки у кілька метрів. Туди не втечеш. Тільки на вулицю. Я підійшов і чекав. Тріск виламаних дверей. Крестову не відчинили, і він зайшов сам. Шум усередині. Полковник умів працювати гучно. Я пильнував за дверима сусідньої квартири. Але двері відчинилися у квартирі через одну. Звідти вийшов ідеально одягнений джентльмен із білим шарфом, у пенсне і з елегантним стеком. Він глибоко вдихнув приємне весняне повітря, подивився на сонце, усміхнувся і без поспіху пішов по двору на вулицю. Відчинив хвіртку, вийшов, подивився на годинник і неквапливо рушив у мій бік. Чорний сюртук, метелик, ідеально начищені черевики. Чоловік любив порядок. Пройшов біля мене, навіть не подивившись, бо я ж був у засмальцьованій шинелі та розбитих чоботах. А тут такий франт.