Найкращий сищик та падіння імперії

— А що ви сказали про чобітки? — спитав я.

— Ну, в тої білявки вони такі самі, як у жінки, за якою ви стежили, — пояснив лікар.

— Ви впевнені? — Я подивився на вихід із поштамту. Білявки вже там не було.

— Так, коричневі чобітки на підборах, — кивнув Бенедіктов.

— Ходімо. — тихо сказав я, він хотів щось спитати, але побачив, як змінилося моє обличчя, і не спитав.

Ми вийшли. Білявка якраз сідала до візника. За нею ніхто не їхав і не дивився. Ми теж зупинили візника. Добре, що він трохи розмовляв російською. Я сказав йому триматися на відстані за екіпажем із білявкою.

— Це дружина нашого товариша, який зараз у відрядженні. Ми хочемо дізнатися, куди це вона їде, — прошепотів я і дав візнику рубль.

Ми поїхали, візник знав свою справу, не наближався і не відставав. Я вже почав сумніватися, чи правильно довірився спостереженням Бенедіктова, коли білявка кілька разів озирнулася. Так озираються люди, які хочуть переконатися, що за ними не слідкують. За таким озиранням я легко впізнавав бунтівників. Потер руки і усміхнувся.

— Що відбувається, Іване Карповичу? Чому ми спочатку ходили за одною жінкою, а тепер їдемо за іншою? — пошепки спитав лікар.

— Поки і сам не знаю.

Жінка проїхала кілька кварталів, вийшла біля великого прибуткового будинку. Ну, мені ці фокуси були знайомі ще з Києва. У таких будинках є чорний хід, що виводить у двір. Людина заходить і зникає, а ти, як дурень, тупцюєш біля парадного.

— Почекайте мене тут, лікарю, — попросив я, сам сміливо пішов у двір.

Думав, що побачу там білявку, але її не було. Я здивувався. Зайшов із чорного ходу, прислухався. Сподівався почути кроки на сходах. Але тиша. Вийшов із будинку. Кивнув Бенедіктову. Той покрутив головою — значить, ніхто не виходив. Жінка була десь у будинку. Я сховався за дверима. Звідси бачив і чорний хід, і парадний. Вирішив, що тепер, якщо побачу ту білявку, заарештую її. Досить гратися. А то ще зникне десь. Почув кроки. Зашвидкі, як для жінки. Визирнув і помітив якогось хлопчика у гімназичній формі і з тоненькими вусиками. Він щось насвистував, пробіг біля мене до парадного. Де ж та жінка? Я почув стукіт копит. Визирнув і побачив, що гімназист стоїть на краю дороги і махає рукою, зупиняє візника. А ось і екіпаж. І тут я побачив знайомого візника. Ще в перший день перебування у Тифлісі він возив нас із Демидком до квартири полковника Саркісова! І тоді мені здалося, що він знає російську, але бреше, що не знає. І ось такий збіг, що він тут, підвозить цього гімназиста...

І тут я здогадався, що з-під кашкета в гімназиста виглядає пасмо білявого волосся. Довге пасмо, що якось дивно для гімназиста, особливо для гімназиста з чорними вусиками! Гімназиста, обличчя якого тепер мені видалося знайомим! Щось занадто багато збігів! Я закричав, наче звір, бо відчув, що мене обводять круг пальця. Не розумів як саме, але відчував! Вискочив із парадного. Гімназист, що вже сідав у екіпаж, перелякано подивився на мене. Візник, той чорнявий, східного типу чоловік, схопив гімназиста за барки, кинув у екіпаж і нагнав коней. Я побіг за ним. Уже вихопив браунінг, але на бігу не міг стріляти точно. Та попереду був різкий поворот, де візнику доведеться збавити швидкість, інакше він влетить у кам’яну огорожу!

Він гнав коней, як скажений, встиг відірватися від мене, а потім вимушений був таки гальмувати, розвернув екіпаж, я став на коліно і двічі вистрелив. Поцілив у коня. Все! Тепер нікуди не дінеться! Я побіг щосили. Екіпаж заїхав за ріг, поранений кінь іржав, з вікон почали обережно виглядати люди. Я вибіг з-за рогу, тримав браунінг напоготові, коли побачив екіпаж. Пораненого коня, що бився у передсмертних судомах. І гімназиста з ножем у грудях.

— Що трапилося? — Це підбіг Бенедіктов.

— Допоможіть хлопцю! — крикнув йому я, озирнувся.

Де візник? Куди він утік? Побачив якусь жінку у вікні першого поверху. Вона показала пальцем на високий паркан із каменю. Я розігнався, застрибнув на нього, видерся нагору, побачив сад і візника, який уже дерся на інший паркан. Я стрибнув на землю і побіг за ним. Позаду почувся страшний крик.

— Ні, ні! — кричав якийсь чоловік, голос був схожий на Бенедіктова.

Мені не було часу розумувати. Я додав швидкості, щоб розігнатися. І стрибнув на паркан, але не там, де стрибав візник. Стара філерська звичка. Якщо когось переслідуєш і людина хоче напасти на тебе, вона чекатиме біля того місця на паркані, де перелазила сама. Я заскочив на паркан і побачив за ним візника, що чекав мене з револьвером. Розстріляв би, але я стрибнув там, де він не чекав. Поки він розвернувся — вистрелив, куля пройшла біля голови, але я вже летів із паркану. Візник кинувся добивати, та я, хоч і боляче впав на спину, встиг вихопити браунінг і зустрів його пострілами. Він скрикнув і завалився за паркан. Здається, я поцілив йому в плече.

— Здавайся, падло! — крикнув я йому.

— Пішов у сраку! — відповів він і зареготав. Хай регоче! Час працював на мене! Куди він тепер дінеться, поранений, зі мною на хвості!

— Здавайся! — повторив я.

— Тримай!

Через паркан перелетіла граната. Вона ще летіла, а я вже стрибнув убік. Вона покотилася по землі, а я став струнко за високим буком, що ріс тут. Вибух. Мене наче вдарило по голові, струснуло всього, ноги почали м’якнути, я падав. Зміг вистрелити раз у бік паркану, щоб показати, що я живий. Це було на той випадок, якщо візник схоче мене добити. Я показував, що краще не треба. Зсунувся по дереву на землю. У голові гуло, відчув слабкість. Руки стали як чужі, якби візник зараз таки поліз через паркан, то міг би пристрелити мене. Але він не поліз. Я сидів. Потім думка, що, здається, я не поранений осколками. І живий. Щось із головою не так, але останнім часом із нею багато чого було не так. Підвівся. Взяв браунінг у ліву руку, порухав пальцями правої. Діяли. Спробував розбігтися, стрибнув, повис на паркані, а потім виліз по ньому, наче слизняк. Сил не було. Лише з третього разу таки здерся. Візника за парканом не було. Він утік.