Найкращий сищик та падіння імперії

— Так, звісно, нинішнє життя в селі важке і безпросвітне. І батьки не хотіли віддавати дочок. Мовляв, роботи дома повно, нехай працюють. Тоді я почала платити за відвідування моїх уроків. Небагато, по 2 копійки, але тутешні селяни живуть у такій бідності, що це спрацювало. Дівчат стали відпускати. Вони приходили до мене, я їх учила грамоти, давала можливість малювати, співати. Не те щоб я була така вже добра, але в нашій глушині дуже нудне життя, і мені треба було чимось зайнятися, інакше я збожеволіла б. Ну я і займалася, шукала у дівчат якісь таланти, допомагала їм розкритися. Я побачила, що вони досить артистичні. Взяла невеличку п’єску з народного життя, і ми почали її готувати. Одні дівчата грали ролі, інші співали в хорі, хтось малював картини для сцени, хтось готував одяг для вистави. Залишався тиждень до прем’єри, коли зникла Мелашка, вона грала одну з головних ролей. Ми збиралися кожен день на репетиції, а одного разу вона не прийшла Я спитала дівчат про Мелашку, побачила, що вони були перелякані. Плакали, відверталися, тремтіли. Я намагалася їх розпитати, але вони мовчали. Тож я вирішила з’їздити до Мелашки. Вона жила на хуторі, за сім верст від мого маєтку в селі Дергачі. Навесні до хутора важко добратися, але тоді ще стояли морози, то я доїхала на авто. Коли приїхала, почула плач у дворі. Зайшла, побачила батька Мелашки з розчервонілими очима. Спитала, де донька, він почав брехати, що вона поїхала на заробітки до Києва.

— Чому думаєте, що брехав? — спитав я.

— Бо місцеві досить дикі, не вміють брехати. Я спробувала його розпитати, але він тільки торочив про Київ, і все. Сам був дуже переляканий. Я хотіла поговорити з його дружиною чи дітьми, але вони забігли до хати, а він зачинив двері, не пустив. Сусіди теж відмовилися балакати, хоч були перелякані. Я поїхала до станового пристава. Вимагала розшукати дівчину. Але він сказав, що нікого шукати не може, бо батьки мають право відправити дитину на заробітки. Мені здається, він щось знав, але не хотів мені казати. В мене було велике бажання приставити йому до голови револьвер і розпитати. Але ж, розумієте, Іване Карповичу, мені потрібно сидіти тихо. Я у розшуку, і пологи за кілька тижнів. Не хочеться, щоб моя дитина народилася за ґратами. Я спробувала діяти іншим шляхом. У сусідньому селі, Роменських Липниках, є економія, якою керує молодий агроном із Києва, Володимир Нікіфоров. Освічена людина, товариш мого чоловіка, він час від часу приїздив у гості. Я спробувала розпитати його. Він не хотів нічого казати. Але в мене була медовуха, місцевий самогон на меду. Я підливала агроному, він добряче набрався, я знову запитала. А він злякався і сказав, що про Мелашку треба забути, так буде краще для всіх, особливо для мене. Він чогось боявся. Ну, мене цей страх і зачепив. Стало цікаво, чого вони всі бояться. То я і написала вам листа. Візьметеся за цю справу, Іване Карповичу? — Поліна подивилася на мене.

— Спробую, — кивнув я. — Тільки нагадую, що Іван Карпович відпочиває у Криму, а приїхав до вас Варфоломій Мурзін. Ніякого Івана Карповича, недарма ж я оце гримувався.

— Так, загримувалися ви добряче. До речі, правильно зробили, бо вас навіть у цій глушині знають. Звісно, більшість тут читати не вміє, але хто вміє, у того неодмінно хоч кілька журнальчиків із вашими оповідками є.

— Треба якусь би історію вигадати. Може, я буду вашим дядьком, що приїхав у ці місця подивитися і собі земельки? — спитав я.

— Ну, це навряд чи, Іване Карповичу. Земелька тут бідна, болота навколо та ліси, ніхто тут не купуватиме.

— А якщо ліс під вирубку?

— Рубати можна, але вивозити важко. Ну нехай. То будете лісопромисловцем? — спитала князівна.

— Так точно, Капітоліно. Їздитиму навколишніми селами, дивитимуся, що і як. Може, і розплутаю цю історію.

— Так, а нам пересідати невдовзі, — сказала князівна.

Ми з’їхали з дороги і зупинилися біля причалу, де чекав човен із двома хлопцями.

— Дороги розтанули, тепер проїхати ними можна тільки верхи. Але для амазонки я зараз не дуже годжуся. То попливемо човном, — пояснила Поліна. — При хлопцях про справу не говоріть.

— Добре, — кивнув я.

Поліна залишила авто в невеличкому сарайчику на березі, ми сіли до човна і попливли. Князівна називала мене тільки паном Варфоломієм, я розпитував про ліси, розповідав, що військові замовлення потребують деревини, а вагонів не вистачає, щоб здалеку возити, тому треба поблизу знаходити. А тут же до фронту не так і далеко. Ото так розмовляли. Хлопці мовчки гребли, були вони дрібні та якісь забиті. Десь годину пливли ми річкою до ще одної пристані, з якої вже повезли нас кіньми і на санях. Бо таке багно було, що будь-який віз загруз би, а сани нічого, пливли багном. Ось так доїхали ми до маєтку Поліниного чоловіка у селі Дергачах. Колись був це великий панський маєток, із палацом, обширним парком, навіть зі ставком. Але зараз усе було занапащене. Парк заріс, ставок укрився очеретом, а в будинку люди жили тільки в одному крилі. Зустріли нас дві старі служниці, які вже нагріли самовар, напоїли чаєм з дороги. Я трохи підмерз, бо ж звик до Криму, де вже було майже літо, а тут он весна тільки починалася, по лісах ще де-не-де і сніг лежав. Попросив у Поліни теплого одягу, вона видала з чоловікових запасів. Потім ми сіли у нього в кабінеті, розгорнули мапу, і почав я роздивлятися, що і як. Поліна допомагала. Так виходило, що навколо тут були ліси, а на північ велике болото, верст на тридцять. Поліна показала, де серед лісів села є, а де хутори. У яких селах школа є, у яких фельдшер, де церкви, де економії. На мапі видно було, що ріллі тут небагацько, більше люди з лісу жили.