Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Та ну що ви! По-перше, я відповідаю за вашу безпеку, а по-друге, завжди хотів подивитися, як ви працюєте. Буду з вами. А що ви затіяли? Бачу, що якась таємна операція?
— Ще і сам не знаю, — збрехав я. — Зможете виконати одне моє прохання?
— Яке саме?
— Пройти до штабу, викликати підполковника Демидка і передати йому ось цю теку. Тільки особисто в руки.
— Легко. Але обіцяйте, що ви не зникнете, а почекаєте мене.
— Обіцяю.
Я віддав Крестову теку з десятком аркушів, на яких виклав усі дії, які необхідно виконати підполковнику Демидку та десяткові його співробітників, що прибули з Москви та Казані. Я чекав, роздивлявся вітрини, коли почув шепіт.
— Іване Карповичу, ви зайняті?
Я обережно озирнувся і побачив лікаря Бенедіктова.
— Я дуже перепрошую, просто ось побачив вас, підійшов, а зараз уже розумію, що, можливо, ви справою якоюсь займаєтеся і я вам заважаю. Вибачте, якщо так. — Лікар був людиною делікатною.
— Ні, не заважаєте. Як відпочиваєте?
— Іване Карповичу, я ваш боржник!
— Не зрозумів.
— Пані Олександра — просто диво! Нам мало ночей, Іване Карповичу! І вчора я зробив їй пропозицію.
— Вона ж заміжня, — нагадав я.
— Розлучиться, вони давно вже не живуть разом із чоловіком!
— Вона погодилася?
— Поки що ні, попросила час подумати.
— Що ж, сподіваюся, її відповідь вас не розчарує.
— Я теж так думаю. До речі, як ваша рана? — поцікавився лікар.
— Ну, бачу, ви пророчо сказали, що до весілля загоїться. Майже так і сталося, — кивнув я.
— Чи можу я запросити вас до ресторану?
— Увечері.
— Добре. Як вас знайти?
— Я сам вас знайду. І дуже прошу нікому не розповідати про нашу зустріч. Офіційно мене немає у Тифлісі.
— Добре.
— Навіть Олександрі не кажіть.
— Ну, взагалі-то у нас немає таємниць одне від одного, але для вашого прохання можна зробити виняток, — усміхнувся він.
— Я прошу поставитися до цього серйозно, — твердо сказав я.
— Добре, добре, я зрозумів. Тоді чекаю вашої появи і веду вас до ресторану, де розповім про прекрасну Олександру.
— Вона у місті?
— Так, але по обіді їде до Баку у справах.
— Передав би їй привіт, але не можу. Що ж, мені час іти.
Я пішов, трохи роздратований, що так погано замаскувався. На мене вже чекав Крестов.
— Зробив усе, що ви просили. Підполковник Демидко переказав, що чекатиме вас увечері.
— Тоді ходімо на телеграф.
На моє прохання телеграфне відділення у Карсі в той день мусило приймати всі телеграми, але не відсилати ті, що призначалися для Тифліса. Ад’ютант полковника мав зібрати тексти тих телеграм і телефоном прочитати їх нам. Телеграма до Тифліса була одна: «Посилку горіховим варенням відправив поштою». Здається, про мою відсутність у Карсі таки довідалися. Швидко.
— Горіхове варення тут дуже смачне, — кивнув Крестов.
— Спитайте адресу, на яку треба доставити телеграму, — попросив я.
З Карса повідомили адресу. Ми знайшли поштаря, який обслуговував цей район. Він розповів, що телеграми час від часу приходять, за домовленістю з господинею він залишає їх у поштовій скриньці, після чого дзвонить у двері і йде.
— Так вона попросила, мадам Венуа. Дуже гарна жінка.
Поїхали до тої мадам Бенуа. Жила вона в невеличкій квартирці.
— Сходіть спитайте, наприклад, чи не здає вона кімнату в оренду, — попросив я полковника. Той пішов, кілька разів тиснув на дзвінок, але йому так і не відчинили. Я стежив за вікнами квартири. Але з них ніхто не визирав.
— Мабуть, немає її вдома, — повідомив Крестов.
— Нехай, головне, що вона не дізнається про горіхове варення. Тепер можемо пообідати.
Після обіду ми знову навідали мадам Бенуа, але вже не дзвонили, просто дивилися за квартирою. Нікого там не було.
— Може, розпитати сусідів? — запропонував Крестов.
— Ні, не хочу ризикувати. Нехай іде все як іде.
Увечері ми пішли до Демидка. Обережно зайшли з чорного ходу, я відімкнув двері відмичкою.
— Іване Карповичу, то ви справді можете відчиняти будь-які замки! — у захваті сказав полковник.
— Будь-які — ні, тільки поганенькі, — чесно зізнався я.
Ми всілися чекати підполковника. Світла не палили, наче нікого вдома не було. Крестов спробував завести розмову, але я попросив помовчати. Сиділи в тиші, коли почулося якесь дряпання. З боку чорного ходу, яким ми і зайшли. Крестов вихопив наган, я схопив його за руку. Показав, що стріляти можна тільки за моїм наказом. Ми сховалися, Крестов за шафою, я за дверима. До будинку Демидка увійшли троє чоловіків. Світла вони теж не запалювали. Розмовляли не російською, пошепки. Один став біля вікна, щоб дивитися за двором, другий розіслав на столі мотузки та мішок. Ще один почав порпатися у робочому столі підполковника. Витрушував усі шухляди, так само, як я у шпиталі, коли робив напад схожим на пограбування. Я знову відчув злість, бо ці хлопці вже вкотре мене обігрували. Таки щось запідозрили, вирішили викрасти підполковника і допитати, чи не замислив я чогось. А потім убили б його, зробивши все так, наче звичайне пограбування. Тифліс — місто неспокійне, всяке буває.
Ці хлопці були дуже розумні, а мені знову пощастило. Якби ми прийшли пізніше за них, вони б і нас прихопили. Або просто вбили б, щоб ми їм не заважали. От якби зрозуміти, про що вони шепочуться! Цікаво, вони спробують допитувати Демидка просто тут? Навряд чи, судячи з усього, вони не знають російської, до того ж вони не знають, про що питати. І навряд чи ті люди, які знали, про що питати, ризикнули б прийти сюди. Ні, вони найняли цих абреків, які відвезуть підполковника кудись, де на них чекатимуть замовники. О, а мені туди ж і треба. Я усміхнувся. Розумів, що це було ризиковано, але без ризику тут ніяк.
Тільки вирішив, як бути, і тут же почувся стукіт копит. До двору приїхав екіпаж. Здається, я пізнав Саманда, це він привіз підполковника. А он і сам Демидко пішов до будинку. Саманд чекав, поки підполковник дійде і почне відчиняти двері.
— Можеш їхати, — сказав Демидко, зайшов, зачинив двері, і на нього напали незвані гості. Діяли вміло. Один схопив за ноги, ще один валив, обхопивши руки, третій накинув на рота рушник. Підполковник намагався вириватися. Він був сильний, і якимось чином йому вдалося відштовхнути одного з нападників, який полетів за шафу. Якраз туди, де ховався Крестов. Нападник скрикнув. Таки побачив полковника. Ховатися вже не було сенсу. Я вихопив браунінг, пролунали постріли. Два абреки, які сиділи над Демидком, упали на нього. Третій хрипів біля ніг Крестова.
— Іване Карповичу, я їх поклав! — закричав він.
— Цить! — гримнув на нього я. Почув, як провулком, куди виходив садок маєтку Демидка, застукотіли копита. Це тікав візник, який мав відвезти викраденого підполковника. Я вискочив із будинку. Пробіг через двір, перестрибнув паркан, застогнав через біль у сідниці. Я пам’ятав, що з провулку за будинком Демидка можна було виїхати тільки на вулицю. Тож візнику нікуди було діватися. Почув, як мчить екіпаж. — Стій! Стій! — закричав я, але візник тільки нагнав коней канчуком, він летів на мене, нічого не залишалося, крім як вистрелити і відстрибнути зі шляху екіпажу. Той проторохтів повз мене, ледь не збивши, я побачив, як із нього вивалилося тіло. Підбіг. Візник був мертвий.
Крики позаду. Це Саманд, який почув постріли, повернувся і тепер кричав. Я кинувся до нього. Він вихопив ніж, мабуть, не впізнав мене, подумав, що я грабіжник. Дуже вчасно вибіг Крестов, який наставив на слугу револьвер.
— О, я врятував вас! — похвалився полковник.
— Навіщо ви вбили грабіжників? — прошипів я.
— Вони були озброєні, а я дуже добре стріляю!
— Ми втратили слід, хоча б одного треба було залишити живим!
— Чорт! Не подумав! — Полковник ударив себе по чолу.
— Це ви, Іване Карповичу! — нарешті впізнав мене Саманд і сховав ніж у чобіт.