Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Я. Іди допоможи своєму панові, — наказав я візнику, той побіг до хати. — Полковнику, слухайте. Я зараз утечу, невдовзі приїде поліція. Скажете, що ви з Демидком разом училися в кадетському корпусі. Тепер ви їдете з фронту, чуєте, з фронту, з передової, а не з Карса, про Карс узагалі не згадуйте!, вирішили заїхати, побачитися з товаришем. Коли підходили до будинку, побачили підозрілих людей, звернулися до них, а вони кинулися на вас із ножем. Ви їх і пристрелили. Чуєте?
— Так точно.
— Про мене і про Карс жодного слова. Хваліться, розповідайте, як уміло вбили нападників, які хотіли викрасти підполковника, мабуть, з метою викупу.
— Зрозумів. Вибачте, що я не подумав про те, щоб узяти у полон, я...
— Полковнику, зробіть так, щоб усі повірили, що ви справді випадково зайшли до давнього товариша і за щасливим збігом обставин його врятували. Це дуже важливо! І не називайте своє справжнє прізвище. Полковника Крестова можуть знати, скажіть, що ви полковник Круглов! Усе, я побіг. Перекажіть Демидку, що вранці я чекатиму його у чайхані неподалік штабу.
З тим я втік, бо поліція вже їхала. Я не знав, чи повірять шпигуни у щасливий випадок, але що мені ще залишалося, окрім як сподіватися на те! Я дуже дратувався, бо ж операція, така чудова операція, яку я вигадав, тепер була під загрозою.
Я збігав до будинку мадам Бенуа. Там було темно. Здається, мадам не часто з’являлася вдома. Тоді пішов до лікаря Бенедіктова. Зазирнув у вікно його флігеля, побачив, що він читає якусь книгу. Тихенько постукав у двері. Він відчинив. У руці тримав невеличкий револьвер — велодог.
— Іване Карповичу? — здивувався він.
— А ви вже озброїлися?
— Мене попередили, що у Тифлісі без зброї не можна. Заходьте.
— Ви самі?
— Так, Олександра поїхала до Баку. Провів її до потяга і потім плакав, наче дитя. Здається, я закохався.
— Сподіваюся, що щасливо. Мені можна буде у вас переночувати?
— Ви від когось ховаєтеся?
— Так.
— Звісно, ночуйте. Оглянути вашу рану?
— Ні, дякую, там усе добре.
— А як ваша голова? Кажуть, ви дуже забилися?
— І голова добре. Випити у вас не знайдеться?
— Коньяк влаштує?
— Так.
Бенедіктов узяв із шафи пляшку коньяку і налив у келихи. Ми випили, він запропонував іще.
— Ні, завтра важкий день, треба виспатися.
— Поставити будильник?
— Ні, я прокидаюся, коли треба, сам. Добраніч.
— Добраніч, Іване Карповичу. А можна, я завтра піду з вами?
— Для чого?
— Мені дуже цікаво. Одна справа читати, а інша — бачити все наживо.
— Може бути небезпечно.
— Тим більше лікар не буде зайвим! — запевнив Бенедіктов.
— Що ж, підемо разом, — погодився я. — Тепер спати.
Вранці пішли з Бенедіктовим, який прихопив свій велодог.
— Зараз зайдете до трактиру, замовите чаю і хачапурі. Пийте, їжте, чекайте, я підійду, — наказав я.
Лікар усе виконав правильно. Я стояв на відстані і спостерігав, чи за Демидком не буде хвоста. Та спочатку я Демидка і не впізнав. Він був у солдатській шинелі, стрибав на милицях, наче поранений, яких у Тифлісі зараз було багацько. Дострибав до трактиру, зайшов усередину. Хвоста не було. Я ще почекав трохи і зайшов із чорного ходу. Всередині показав Бенедіктову, щоб той залишався на місці, сам підсів до Демидка. У того була перемотана голова. Здається, це було не заради конспірації.
— Дякую, Іване Карповичу, ви врятували мене. Як ви здогадалися, що мене спробують викрасти? — спитав мене підполковник.
— Треба завжди думати про те, що ворог може завдати удару наввипередки. Я подумав і зрозумів, що вони спробують вдарити по вас, — збрехав я. — На жаль, ми не змогли узяти полонених, полковник занадто добре стріляв. Тепер залишається сподіватися, що шпигуни повірили у ваш дивовижний порятунок.
— Ну, ми все це для того зробили, — запевнив підполковник.
— Справжнє прізвище полковника не стало відоме?
— Ні, я підтвердив, що це полковник Круглов.
— Добре. Як операція?
— Все іде за планом. Командувач три дні тому повідомив офіцерів штабу, що ставка виділяє нам півтора десятка додаткових дивізій і близько ста гармат для рішучого наступу, щоб розгромити Туреччину і спробувати вивести її з війни. Тож маємо терміново готувати велику операцію. Робота кипить, зараз зібралася оперативна група з підготовки наступу, яка обговорюватиме чорновий план. Його роздали для опрацювання. Кожен примірник пронумерований, за нього відповідає той офіцер, який отримав його на руки. Командувач особливо підкреслив, що тепер, коли ми позбулися шпигуна, руки в нас розв’язані і саме на Кавказькому фронті мусить відбутися той перелам, який вплине на всю війну.
— Генерал — молодець! — усміхнувся я.
— Іване Карповичу, якщо операція провалиться і ми не спіймаємо шпигунів, командувачу доведеться пояснювати свою брехню, бо ж насправді ніякого наступу немає і не буде!
— Вони мусять клюнути, бо дуже вже смачна наживка. Ваші люди серед приїжджих вже знають, що робити?
— Поки що ні, але вони вже добре вивчили і сам поштамт, і вулиці навколо. Ми контролюватимемо відправлення всіх телеграм Причому самі телеграфістки про це не здогадуватимуться. Тобто телеграми будуть надходити до нас, ми їх одразу читатимемо. Тільки зустрінемо телеграму на відому нам адресу в Батумі, одразу почнемо стежити за людиною, яка її надіслала. Інша група відпрацьовуватиме вокзал і потяги на Батум Ще одна група стежитиме за штабом, чи не спробує хтось із офіцерів кудись поїхати у такий напружений момент.
— Ви зробили таємні позначки на примірниках плану?
— Так, якщо їх перефотографують, то ми зможемо дізнатися, з якого саме екземпляра. Все як ви просили, Іване Карповичу. Ми мусимо вийти на цих негідників. Головне, щоб вони повірили, що готується справжній наступ.
— Добре. Що ж, тепер нам залишається тільки чекати. Як ваша голова?
— Гуде, але нічого, головне, щоб недарма. Іване Карповичу, я вірю у вас.
— Дякую. Все буде добре, — впевнено сказав я.
Сумніватися можна, поки вирішиш, а потім можна бути тільки впевненим. Підполковник кивнув і усміхнувся. Здається, повірив.
— До речі, ви знаєте про петицію понтійських греків до намісника? — спитав Демидко.
— Кого?
— Понтійських греків, православних греків, що живуть на турецьких територіях біля Чорного моря, які ми звільнили під час останнього наступу.
— І що за петиція?
— Вони просять намісника призначити вас князем Трапезундським.
— Що? — не второпав я.
— Греки просять дозволити створення окремої Понтійської губернії в складі Російської імперії і наполягають, щоб її очолили саме ви, бо начувані про ваші подвиги.
— О Господи! Яким боком я до греків?
— Вони стверджують, що обидві ваші бабусі — грекині. Ще вони просять, щоб вас відправили до Трапезунда, де ви б узяли під свою оруду грецьких добровольців.
— Мене хоч за це не розстріляють?
— Та ну що ви, Іване Карповичу, греки наші союзники, ми змушені дослуховуватися до їхніх прохань.
— Мене що, відправлять до Трапезунда? — злякався я.
— Ні, що ви, начальство призначають за наказом згори, а не за побажанням знизу. Просто ця петиція — ще один доказ вашої популярності на Кавказі.
— Тепер я зобов’язаний довести, що ця популярність виникла не на порожньому місці. Зробімо це сьогодні. Не хочете поснідати?
— Ні, Іване Карповичу, навіть думати про їжу не можу, так хвилююся. Що ж, я йду до штабу, треба починати.
— Починайте. Обіцяю, що увечері ми питимемо шампанське, — підбадьорив я Демидка.
Він пішов, я підсів до Бенедіктова.
— Це був ваш агент? — спитав він, не пізнавши підполковника.
— Так. Дуже важливий агент. Як вам хачапурі?
— Просто чудове. Мені подобається тутешня кухня.