Найкращий сищик та падіння імперії

— Потім його викликали до командувача і він попросив вас почекати. Так?

— Так, — кивнув Ріман.

— Я не викликав сьогодні Фролова! — заперечив Юденич.

— Не викликали, бо Фролов побіг до кабінету Рімана. Перед тим його секретарка викликала секретарку Рімана попити чаю. Фролов сфотографував план Рімана і повернувся. Ви обговорювали наступ далі. Так?

— Так, — розгублено підтвердив Ріман. — Я подумати не міг, що він шпигун!

— Далі Фролову треба було винести фотоапарат із будинку штабу, — продовжував я. — Офіцери отримали наказ лишатися на місцях. І Фролов його виконав. Просто вийшов на поріг, щоб підписати кошик квітів, які посилав якійсь чарівній дамі. Це всі бачили, однак ніхто і подумати не міг, що кріт, замість того, щоб ховатися, привертатиме до себе увагу цілим кошиком квітів! Поки підписував листівку, він непомітно поклав туди фотоапарат. Повернувся до штабу, а фотоапарат розпочав свою подорож. Тому Фролов був спокійний, коли я почав свою розповідь. Він був занадто впевнений у тому, що зрештою прозвучить прізвище Рімана. Ця впевненість йому і зашкодила. Завжди краще мати план відступу, а він його не мав і фактично видав себе. Це мало що вирішувало, докази в нас були і так, але мені хотілося збити з цього негідника пиху.

— То це він намагався вбити вас?

— Ні. У цій грі був іще один учасник. Той, хто всім керував. Справжній геній шпигунської справи, який примудрився так вибудувати роботу своїх агентів, що можна було схопити одного, але на цьому нитка б обов’язково обривалася.

— Хто він? І де він? — спитали офіцери.

— Зараз його заарештовано. При затриманні намагався чинити опір, був поранений. Йому надають першу допомогу, після чого його можна буде докладно допитати. З того, що він розповів мені, я знаю, що це агент німецької розвідки, який за турецькі гроші налагодив спостереження за штабом Кавказького фронту.

— Німець! — скрикнули офіцери.

— Так, барон фон Герке. Це він був автором схеми і водночас виконавцем. Добре знав кілька східних мов, за допомогою бороди та одягу міг ставати то персом-візником, то горянином, то вірменським купцем, то грузинським селянином, ким завгодно. Він завжди спостерігав за ходом подій і, коли треба було, втручався. Це він стріляв у мене, коли я повертався з Батума, він же намагався отруїти мене через свою помічницю.

— Отруїти? І як ви врятувалися? — спитав Юденич.

— Я зміг перевербувати ту жінку, і вона допомогла мені спіймати фон Герке, — збрехав я.

— Це ви про Олександру Сайрус? — здивовано спитав Демидко.

— Так, про неї. Фон Герке дізнався про її зраду і спробував її вбити, але тільки важко поранив. Сподіваюся, вона виживе. Що ж, вельмишановне панство, тепер я можу впевнено стверджувати, що виконав завдання, з яким мене послали сюди. Шпигунська мережа у штабі Кавказького фронту зруйнована, і він тепер може спокійно планувати вже справжні наступи на славу російської зброї! — урочисто сказав я. Запала тиша, а потім підвівся генерал Юденич, за ним решта офіцерів. Вони влаштували мені бурхливі і довгі оплески. Я вклонився на знак подяки, поточився і несподівано впав на підлогу. Крики, метушня.

— Це наслідки травми голови, яку Іван Карпович отримав біля Карса! — пояснив Демидко. — Йому треба до лікарні!

— Візьміть моє авто! — наказав Юденич.

Ось уже мене несли на ношах, потім авто, я не реагував на плескання по щоках, мене привезли до шпиталю, прибігли лікарі. Я розплющив очі, скаржився на запаморочення, головний біль і слабкість. Мене уклали у ліжко і забезпечили спокій. Згодом я спитав, що з пораненою жінкою.

— Їй дуже пощастило. Лезо потрапило у золотий портсигар, ковзнуло по ньому і пройшло на палець вище від серця. Все одно важке поранення, але тут на допомогу прийшов Андрій Ларіонович Бенедіктов, один із найкращих хірургів імперії. Фактично він її врятував, бо і довіз вчасно, і прооперував, — розповіли мені.

Я попросив покликати лікаря Бенедіктова, і він невдовзі прийшов. На нього важко було дивитися. Сутулий, сумний, розгублений.

— Лікарю, чого ви наче з хреста знятий? Олександру ви дивом урятували, тут святкувати треба, — спитав я.

— Для чого я її врятував, Іване Карповичу? Для суду та розстрілу, як шпигунки? Для цього? — спитав Бенедіктов, закрутив головою і заплакав.

— Послухайте мене. Тільки уважно, добре? — прошепотів я. І розповів дещо Бенедіктову. — Ось цю версію подій, слово у слово, ви мусите переповісти пані Олександрі. А вона мусить запам’ятати і відповідати, коли її допитуватимуть. Відповідати твердо і впевнено, це її єдиний шанс, зрозуміли?

Лікар недовірливо дивився на мене. Плакати перестав.

— Ви думаєте, що шанс є? — спитав нарешті.

— А що ви відповідаєте, коли хворі таке у вас питають? — поцікавився я.

— Що шанс завжди є.

— Правильно. Шанс є завжди. Скористайтеся ним. І пам’ятайте, якщо ви щось забудете чи Олександра заплутається, то постраждаю і я.

— А вам це для чого, Іване Карповичу? Вона ж працювала на людей, які хотіли вас убити!

— Ну, можете вважати, що така я добра людина.

— Іване Карповичу, будь ласка, скажіть, у вас із Олександрою щось було?

— Було, лікарю, було, — кивнув я. Бенедіктов сумно зітхнув. — Вона мала мене отруїти за наказом свого начальника, але не отруїла. Таке не забувається.