Найкращий сищик та падіння імперії

— У цій залі? А Саркісов, він же шпигун? — спитав один немолодий генерал із довгими сивими вусами. Офіцери зашуміли. Я різко підняв руку. Тиша.

— Полковник Саркісов не був шпигуном! — чітко і гучно сказав я.

— Що? Що? Як не був? А записка? А самогубство? Що ви таке кажете, Іване Карповичу? — загомоніли офіцери.

— Полковника Саркісова отруїли, — різко сказав я.

— Отруїли? Хто?

— Справжній шпигун, який злякався, що Саркісов зможе вийти на нього. Покійний полковник провадив особисте розслідування і, можливо, був близький до того, щоб вийти на злочинців. Ті злякалися і вирішили вбити полковника. Тут іще стало відомо про мій приїзд. На жаль, зберегти його мету в таємниці не вдалося, всі знали, що я їду шукати турецького шпигуна. Тоді злочинці і вирішили зробити геніальний хід — убити двох зайців одним пострілом. Вони отруїли Саркісова, сфабрикували його передсмертну записку, виставивши його шпигуном. Таким чином вони одночасно усунули небезпечного свідка і позбавили сенсу моє перебування у Тифлісі. Шпигуна виявлено, дякуємо, Іване Карповичу, до побачення. І я б поїхав, якби не деякі обставини загибелі полковника.

— Які обставини? — спитав хтось із офіцерів.

— Покійний Саркісов любив добре одягатися, замовляв мундири у найкращих шевців, стежив за одягом. І ось така людина отруюється в самих кальсонах. Знаючи, що тіло знайдуть і його побачить багато людей!

— Може, він просто дуже перелякався? — спитав хтось із полковників. Я навіть не став відповідати.

— Далі — передсмертна записка для самогубців, останній крик душі. Його не довіряють друкарській машинці, а пишуть від руки. І пишуть зовсім не так сухо та інформативно, наче якусь доповідь, як було в тій записці. Нарешті, зазвичай труяться вагітні покоївки чи студенти від нещасного кохання, а офіцери стріляються. Бо це надійніше і не так боляче. Через усе це в мене з’явилася підозра, що ніякого самогубства полковника Саркісова не було, а було вбивство офіцера з метою замести слід.

— Чому ж ви одразу про це не сказали? Навіщо дурили нам голову? — гнівно спитали з зали.

— Я не сказав, бо мене не хотіли слухати. Всіх задовольняло, що шпигуна знайшли і тепер його можна не боятися. До того ж, якщо Саркісов був невинний, залишалося питання, хто ж тоді шпигун насправді? Саме це я вирішив з’ясувати. Ви, як люди військові, знаєте, що удар завжди краще завдавати несподівано, щоб для супротивника він був сюрпризом. То і я не став виступати проти Саркісова-шпигуна, почав начебто шукати його помічників. Думав цим убезпечитися від справжніх шпигунів, але дарма. Вони виявилися хитрішими, не повірили мені й вирішили вбити. Спочатку задіяли для цього аджарських абреків, потім стрільця, який поранив мене в потязі. Я зрозумів, що ризикую померти раніше, аніж знайду цих шпигунів. Вигадав цілу операцію, щоб примусити ворогів Вітчизни викрити себе. Ця операція не могла відбутися без допомоги і порад командувача армії. Миколаю Миколайовичу, я дуже вдячний вам за те, що ви повірили мені й підтримали проведення операції.

Я вклонився пану Юденичу, той усміхнувся.

— Щоб заспокоїти шпигунів, я вирушив до Карса, начебто шукати міфічних спільників Саркісова. Я думав, що так далеко від Тифліса я буду у безпеці, однак шпигуни остаточно вирішили знищити мене і ледь не вбили за допомогою загону курдів.

— До речі, Іване Карповичу, а що тоді сталося? Ходять якісь незрозумілі чутки, — поцікавився Юденич.

— Мені дуже пощастило, і я зміг утекти від нападників, але був поранений, знепритомнів, мене підібрали вірменські селяни, які врятували мені життя. Поки я під посиленою охороною, знову дякую вам, Миколо Миколайовичу, одужував у Карсі, у Тифлісі розпочалася схвалена вами операція. Було повідомлено про переведення на Кавказ великих сил і підготовку масштабного наступу на Туреччину. Насправді ніякого наступу не планувалося, однак підготовка мала виглядати цілком правдоподібно, щоб шпигуни повірили у неї.

— Що? Наступу не буде? Нас дурили? Та хто ви такий, щоб робити з нас ідіотів?! — Офіцери підхопилися, були дуже обурені.

— Припинити! — підвівся командувач. І стало тихо. — Рішення про операцію виносив я, і всю відповідальність за неї несу я. Ми мусили піти на це, щоб знайти шпигуна, бо без цього ми були скуті у своїх діях! Ми не могли спланувати нічого без побоювання, що про наші наміри дізнається ворог! Цілий фронт був зв’язаний якимось шпигуном. З цим не можна було миритися. Тому я дав дозвіл на операцію. Продовжуйте, Іване Карповичу.

— Дякую, Миколо Миколайовичу. Так ось, сенс операції полягав у тому, щоб шпигуни повірили у підготовку наступу і спробували передати його план, як це робили і раніше. Нам вдалося дізнатися, яким чином шпигуни передають інформацію туркам, ми сподівалися перехопити кур’єрів і через них вийти на головних злодіїв. Окрім цього, ми непомітно позначили кожен з примірників плану наступу, який нам роздали.

Офіцери почали роздивлятися свої плани.

— Це було зроблено для того, щоб точно знати чий саме план передали до Туреччини.

— Але як можна його передати, якщо всі плани видають під розписку і рахують? — спитав обурено генерал із сивими вусами.

— Пане підполковнику, покажіть, — попросив я Демидка. Той продемонстрував фотоапарат.