Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Мені потрібно поговорити з хлопцями, які стежили за штабом уранці.
— Для чого?
— Для справи, я тут не розважаюся!
— Іване Карповичу, нас чекають і...
— Підполковнику, мені треба поговорити з хлопцями, які стежили за штабом.
— Ніхто з офіцерів не виходив!
— Де вони?
— Ну добре, Іване Карповичу, але ви пояснюватимете командувачу, чого ми запізнюємося!
— Звісно, я!
Розмова з філерами зайняла кілька хвилин. Нею я був повністю задоволений.
— Що ж, тепер ходімо! — сказав я Демидку.
— Я нічого не розумію, Іване Карповичу, що коїться?
— Зараз ви все почуєте. — Ми бігли сходами до зали засідань біля кабінету командувача. — Тільки одне прохання. — Я взяв Демидка за руку.
— Що?
— Що б я не казав, прошу вас не втручатися.
— Не втручатися?
— Так, для користі справи. Я можу казати якісь дивовижні речі, але ви не мусите дивуватися і не мусите суперечити. Просто кивайте. Добре?
— Я нічого не розумію...
— За півгодини ви знатимете все і розумітимете все, а поки що я прошу зберігати спокій, забути про питання і кивати всьому, що я скажу. Довіртеся мені.
Він подивився мені в очі. Я знав, як дивитися в такі моменти.
— Добре, Іване Карповичу. Я сподіваюся, що ви знаєте, що робите.
— Знаю.
Ми підійшли до кабінету командувача армією. Той прийняв нас.
— Дозвольте завершити операцію, пане генерале, — попросив я.
— Ви готові це зробити, Іване Карповичу?
— Так точно!
— Тоді ходімо.
Ми пройшли коридором до великої зали, де сиділо більше двох десятків офіцерів, з них кілька генералів, а решта полковники. Полковник Фролов, товариш покійного Саркісова, побачивши мене, здивувався і махнув рукою. Я відповів на його привітання і показав, що все добре.
— Прошу сідати, — почав генерал Юденич. — Панове офіцери, думаю, ви хвилюєтеся, чому я зібрав вас так несподівано і в такий час, коли ми всі готуємося до наступу. Зараз ви про все дізнаєтеся. Думаю всі знайомі з найкращим сищиком імперії Іваном Карповичем Підіпригорою. — Генерал повернувся до мене. — Вам слово.
Я підвівся. Витримав паузу, щоб здивовані офіцери обмінялися поглядами і звернули всю увагу на мене.
— Шановне панство, як вам відомо, мене відрядили до штабу Кавказького фронту з тим, щоб допомогти знайти шпигуна, який передавав туркам важливі свідчення про наші плани. Нам дуже пощастило, що діяльність шпигуна не привела нас до поразки під час останнього наступу, більше того, ми змогли знайти в захоплених документах супротивника неспростовні докази діяльності цього шпигуна. Судячи з того, що він мав доступ до плану наступу, це мав бути хтось зі штабних офіцерів. Тобто з тих, хто зараз у цій залі.
— У цій залі? А Саркісов, він же шпигун? — спитав один немолодий генерал із довгими сивими вусами. Офіцери зашуміли. Я різко підняв руку. Тиша.
— Полковник Саркісов не був шпигуном! — чітко і гучно сказав я.
— Що? Що? Як не був? А записка? А самогубство? Що ви таке кажете, Іване Карповичу? — загомоніли офіцери.
— Полковника Саркісова отруїли, — різко сказав я.
— Отруїли? Хто?
— Справжній шпигун, який злякався, що Саркісов зможе вийти на нього. Покійний полковник провадив особисте розслідування і, можливо, був близький до того, щоб вийти на злочинців. Ті злякалися і вирішили вбити полковника. Тут іще стало відомо про мій приїзд. На жаль, зберегти його мету в таємниці не вдалося, всі знали, що я їду шукати турецького шпигуна. Тоді злочинці і вирішили зробити геніальний хід — убити двох зайців одним пострілом. Вони отруїли Саркісова, сфабрикували його передсмертну записку, виставивши його шпигуном. Таким чином вони одночасно усунули небезпечного свідка і позбавили сенсу моє перебування у Тифлісі. Шпигуна виявлено, дякуємо, Іване Карповичу, до побачення. І я б поїхав, якби не деякі обставини загибелі полковника.
— Які обставини? — спитав хтось із офіцерів.
— Покійний Саркісов любив добре одягатися, замовляв мундири у найкращих шевців, стежив за одягом. І ось така людина отруюється в самих кальсонах. Знаючи, що тіло знайдуть і його побачить багато людей!
— Може, він просто дуже перелякався? — спитав хтось із полковників. Я навіть не став відповідати.
— Далі — передсмертна записка для самогубців, останній крик душі. Його не довіряють друкарській машинці, а пишуть від руки. І пишуть зовсім не так сухо та інформативно, наче якусь доповідь, як було в тій записці. Нарешті, зазвичай труяться вагітні покоївки чи студенти від нещасного кохання, а офіцери стріляються. Бо це надійніше і не так боляче. Через усе це в мене з’явилася підозра, що ніякого самогубства полковника Саркісова не було, а було вбивство офіцера з метою замести слід.
— Чому ж ви одразу про це не сказали? Навіщо дурили нам голову? — гнівно спитали з зали.
— Я не сказав, бо мене не хотіли слухати. Всіх задовольняло, що шпигуна знайшли і тепер його можна не боятися. До того ж, якщо Саркісов був невинний, залишалося питання, хто ж тоді шпигун насправді? Саме це я вирішив з’ясувати. Ви, як люди військові, знаєте, що удар завжди краще завдавати несподівано, щоб для супротивника він був сюрпризом. То і я не став виступати проти Саркісова-шпигуна, почав начебто шукати його помічників. Думав цим убезпечитися від справжніх шпигунів, але дарма. Вони виявилися хитрішими, не повірили мені й вирішили вбити. Спочатку задіяли для цього аджарських абреків, потім стрільця, який поранив мене в потязі. Я зрозумів, що ризикую померти раніше, аніж знайду цих шпигунів. Вигадав цілу операцію, щоб примусити ворогів Вітчизни викрити себе. Ця операція не могла відбутися без допомоги і порад командувача армії. Миколаю Миколайовичу, я дуже вдячний вам за те, що ви повірили мені й підтримали проведення операції.
Я вклонився пану Юденичу, той усміхнувся.
— Щоб заспокоїти шпигунів, я вирушив до Карса, начебто шукати міфічних спільників Саркісова. Я думав, що так далеко від Тифліса я буду у безпеці, однак шпигуни остаточно вирішили знищити мене і ледь не вбили за допомогою загону курдів.
— До речі, Іване Карповичу, а що тоді сталося? Ходять якісь незрозумілі чутки, — поцікавився Юденич.
— Мені дуже пощастило, і я зміг утекти від нападників, але був поранений, знепритомнів, мене підібрали вірменські селяни, які врятували мені життя. Поки я під посиленою охороною, знову дякую вам, Миколо Миколайовичу, одужував у Карсі, у Тифлісі розпочалася схвалена вами операція. Було повідомлено про переведення на Кавказ великих сил і підготовку масштабного наступу на Туреччину. Насправді ніякого наступу не планувалося, однак підготовка мала виглядати цілком правдоподібно, щоб шпигуни повірили у неї.
— Що? Наступу не буде? Нас дурили? Та хто ви такий, щоб робити з нас ідіотів?! — Офіцери підхопилися, були дуже обурені.
— Припинити! — підвівся командувач. І стало тихо. — Рішення про операцію виносив я, і всю відповідальність за неї несу я. Ми мусили піти на це, щоб знайти шпигуна, бо без цього ми були скуті у своїх діях! Ми не могли спланувати нічого без побоювання, що про наші наміри дізнається ворог! Цілий фронт був зв’язаний якимось шпигуном. З цим не можна було миритися. Тому я дав дозвіл на операцію. Продовжуйте, Іване Карповичу.
— Дякую, Миколо Миколайовичу. Так ось, сенс операції полягав у тому, щоб шпигуни повірили у підготовку наступу і спробували передати його план, як це робили і раніше. Нам вдалося дізнатися, яким чином шпигуни передають інформацію туркам, ми сподівалися перехопити кур’єрів і через них вийти на головних злодіїв. Окрім цього, ми непомітно позначили кожен з примірників плану наступу, який нам роздали.
Офіцери почали роздивлятися свої плани.
— Це було зроблено для того, щоб точно знати чий саме план передали до Туреччини.
— Але як можна його передати, якщо всі плани видають під розписку і рахують? — спитав обурено генерал із сивими вусами.
— Пане підполковнику, покажіть, — попросив я Демидка. Той продемонстрував фотоапарат.