Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Звісно, дівчата ідуть у військо з різних міркувань, але й у чоловіків мотивація теж буває різна. Є жінки, які справді хочуть воювати, які знайшли себе у військовій професії. Є ті, хто хоче влаштувати таким чином особисте життя. І я таких не засуджую, бо в армії є дуже гідні чоловіки, бо ж воювати пішли кращі, або із ЗСУ, або в добровольчі батальйони. І багатьом хотілося б мати таких чоловіків.

До нас побратими ставляться як до сестер. Я ж на чоловіків тут дивлюсь, як на дітей. Навіть не як на братів, а як на підопічних. Я називала «айдарівців», якими опікувалась як волонтер, дітьми, навіть тих, кому було за 50. А вони сміялися кожен раз: «Мамця наша приїхала». Залицятися ніхто з побратимів навіть не намагається, бо знають, що в мене є коханий. Іноді я, звісно, заздрю тим жінкам, які служать разом зі своїми чоловіками і потім разом щасливі йдуть на «дембель». Мій коханий залишився на «гражданці», і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається.

Рідні неоднозначно сприйняли моє рішення піти в армію. Мама — дуже негативно. Зараз вона зареєструвалась у Фейсбуці, бачить усі мої пости з передової, й тепер їй спокійніше. А мої діти, звісно, болісно переживають розрив з мамою, і я за ними сумую дуже сильно. Заспокоюю себе тим, що я — мама, якій згодом буде про що розповісти дітям, мама, що має життєвий досвід, який варто передати. Колись я розповім їм про хороших і мужніх людей, багатьох з яких уже немає в живих, і про важливі для країни події. З іншого боку, звісно, це погано, що я не бачу їх, а вони мене, місяцями. Після повернення я спробую надолужити втрачене за час моєї відсутності. Якби не було війни, я б, мабуть, була звичайною мамою, яка водить дітей до школи, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталося, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний і унікальний досвід.