У війни не жіноче обличчя

На станції пересіли на поїзд, але на під’їзді до Гомеля потрапили під сильний обстріл. Команда: «З вагонів, по кущах — лягай!» Коли обстріл скінчився... Спочатку тиша, а відтак галас... Усі бігом... Мама з братиком встигла вскочити до вагона, а я залишилася. Дуже злякалася... Дуже! Я зроду на самоті не залишалася. А тут — сама. Мені здається, що я на якийсь час навіть втратила мову... Я оніміла... Хтось у мене щось питав, а я мовчала... Потім приліпилася до якоїсь жінки, допомагала їй перев’язувати поранених — вона була лікарем. Її називали «товариш капітан», і я поїхала далі з її санітарною частиною. Вони приголубили, нагодували мене, але незабаром спохопилися:

— А скільки тобі років?

Я зрозуміла, якщо скажу правду, відправлять мене до якогось дитячого будинку. Ось так із ходу збагнула. Ну, а я вже не хотіла втрачати цих сильних людей. Я хотіла, як і вони, воювати. Нас же завжди переконували, і батько казав, що ми воюватимемо на чужій території, це все тимчасово, війна невдовзі скінчиться перемогою. І як без мене? Такі були в мене дитячі думки. Я сказала, що мені шістнадцять років, і мене залишили. Незабаром відправили на курси. Місяців чотири я навчалася на цих курсах. Навчалася і водночас доглядала поранених. Звикала до війни... Звісно, треба було звикати... Навчалася не в училищі, а на місці, в медсанбаті. Ми відступали, поранених везли із собою.

Дорогами ми не йшли, дороги бомбили, обстрілювали. Йшли болотами, вздовж узбіч. Йшли врозбрід. Різні частини. Десь концентрувалися, десь, бува, давали бої. І ось так ішли, йшли і йшли. Полями йшли. Який там урожай! Йшли, жито топтали. А урожай того року був небачений, хліба стояли високі-високі. Зелена трава, сонце таке, а вбиті лежать, кров... Убиті люди і тварини. Дерева чорні... Зруйновані станції... На чорних вагонах висять згорілі люди... Дійшли ми так до Ростова. Там під час бомбардування я дістала поранення. Опритомніла в поїзді, чую — літній солдат — українець лає молодого: «Жінка твоя так не плакала, коли народжувала, як ти плачеш». А мені, коли побачив, що я очі розплющила, каже: «А ти покричи, люба, покричи. Легше стане. Тобі можна». Я маму згадала і заплакала...

Після госпіталю мені належала якась відпустка, і я спробувала розшукати свою маму. А мама мене шукала, і сестра Оля нас шукала. О диво! Ми знайшлися всі через одних знайомих у Москві. Усі на їхню адресу написали і так познаходилися. Диво! Мама жила під Сталінградом у колгоспі. І я туди поїхала.

Це був кінець сорок першого року...

Як вони жили? Брат на тракторі працював, ще зовсім дитина, тринадцять років. Спочатку він був причіпником, а коли забрали на фронт усіх трактористів, став трактористом. І вдень і вночі працював. Мама йшла за трактором або сиділа поруч, вона боялася, хоч би він не заснув і не звалився. Вони вдвох на підлозі у когось спали... Не роздягалися, бо нічим було накритися. Ось таке їхнє життя... Невдовзі приїхала Оля, її влаштували рахівником. Але вона писала до військкомату, просилася на фронт, а їй щоразу приходила відмова. І ми вирішили — я вже була воякою, — поїдемо вдвох до Сталінграда і там знайдемо якусь частину. Маму ми заспокоїли, обдурили, що поїдемо на Кубань, у багаті місця, там у батька були знайомі...