Авантюра XL
- Автор: Чапай Артём
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Авантюра XL». Краткое содержание книги:
Нове видання доповнено оповіданнями про те з подорожі, що не ввійшло до першої публікації. Написано в експериментальному стилі, з відчутними впливами інтернету й молодіжного сленгу.
зате Сантьяґо таки побачили. гарне місто.
якось ідемо до центру, і наздоганяє нас
дядько на велосипеді.
— привіт, хлопці.
ну, ми одразу напружилися:
ще один Мануель? намахати хоче?
— я брат вашої хазяйки, бачив, як ви від неї виходили.
хм. правда чи бреше?
— я такий щасливий сьогодні. ось, тримайте, це вам. я на сигарній фабриці працюю. добрі сигари, їх у нас лише іноземцям продають, по п’ятнадцять доларів. але я працюю там, то трохи можу за так брати.
нічого собі. чувак нам дарує чотири дорогі сигари.
— побачимося ввечері вдома!
і їде собі.
ми вже звикли не довіряти
тим кубинцям, які перші заговорюють.
але тут мені аж соромно стало за себе.
дядько просто захотів нам догодити та й пішов.
ми дістаємо сигари з пакунку і припалюємо.
— слухайте, я забув… — дядько знову за спиною.
— га?
— я їду по пляшку рому нам із вами на вечір, мені три долари бракує. може, позичите? я ввечері вдома поверну. і разом його розіп’ємо на честь дня народження.
я йому не дуже довіряю, але щойно
він змусив мене соромитися своєї недовіри.
вагаючись, я простягаю дядькові три долари.
(на Кубі, з їхніми зарплатами в тридцять баксів на місяць,
це досить великі гроші.)
— дякую. не затримуйтесь у місті! побачимось о сьомій удома!
Сімон:
— не треба було йому гроші давати…
— напевно.
ми сідаємо на бровку тротуару й затягуємося.
— ти знаєш, Антоне… він, мабуть, думає, що ми дурні…
ми повільно випускаємо дим. сигари виявилися тими, що ми й раніше курили: найнижчої якості, два центи за штуку.
— і ти знаєш, Антоне… («пф-ф-ф-ф…») він має рацію.
22
ми з Сімоном ідемо бруківкою старим колоніальним містом.
— …знаєш, Антоне. я тоді дійсно образився, з приводу молодшого брата. а ти зі своїми надлишками енергії ще й постійно мене підшпортуєш…
— ходімо в цей бік.
— от бачиш (мляво).
на старовинній вуличці стоять на балконі
кілька молоденьких негритяночок.
одна з них впускає на землю черевичок.
метод навіть не банальний, а класичний.
ги, в мене тієї ж миті виникає асоціація
зі старовинною Іспанією. нічого, що дівчатка не іспанки
і що вони не в довгих сукнях, а в міні-шортиках —
прийом настільки очевидний, що я не можу не всміхнутися.
звичайно, підбираю черевичок
(ну нехай, нехай. насправді то не черевичок,
а гумова в’єтнамка).
і ми говоримо з ними, стоячи внизу.
і звичайно, дівчата запрошують нас на балкон.
тій, що впустила черевичка, років п’ятнадцять.
так, я досі не казав, які кубинки красиві?
країна фотомоделей. тільки на Кубі цього бізнесу нема.
Сімонові буквально привели якусь іншу дівчину,
вже нашого віку.
Наомі Кемпбелл нервово курить у коридорі.
не знаю, як про це розповідати. спершу
ми сходили до крамниці та принесли на всіх рому.
потім це п’ятнадцятилітнє дитя сідає мені на коліна,
починає тертись об мене грудьми (вже цілком дорослими),
обвиває навколо шиї свої рученята
й час від часу чмокає мене в губи
своїми губками (ще зовсім дитячими).
а потім каже, як же ж вона любить якісь там ласощі,
але вони продаються тільки за долари.
і ми йдемо до крамниці, і я купую ті ласощі.
а її молодша сестра, бодай не зросла,
потім шпиняє мені, що я й іншим «дамам» не приніс подарунків.
а п’ятнадцятилітнє дитя знову сідає мені на коліна,
знову ластиться, пестить рукою мої груди під футболкою
і через якийсь час
просить, щоб я ще дав їй кілька доларів,
а вона купить іще ласощів
«хворій бабусі».
— гм… ходімо зі мною, я сам куплю.
— ну чого ти будеш ходити? я швидко повернуся.
— ні. ходімо разом.
— ти що, мені не довіряєш?
і вона намагається поцілувати мене в губи.
я відсторонююсь,
але ж я імбецил, я ж від жінки м’якну, як рідке гівно.
скільки б я ще ламався?
добре, що я був не сам.
— ну що ж, любі дами… якщо так — то й так. ходім, Антоне! дівчата, залишаємо вам ром. це подарунок. — Сімон саркастично вклоняється.
— куди вони йдуть? вони повернуться? — питає десятилітня молодша сестра.
— не думаю.