Авантюра XL

— а що з моїм днем народження? я ж можу вийти в місто? — Сімон.

— так. ідіть собі куди хочете. відвідайте вашого друга… — іронічно.

(треба сказати, Сімон про той свій день народження

ще за місяць усім трубив, а особливо мені щодня нагадував.

трохи вже затрахало.)

нас завезли до «знайденої» для нас квартири.

господарем виявився самотній чоловік років сорока,

схожий на бульдога.

я досі впевнений, що він із гебні.

тут ми покласти болт на комендантську годину не могли.

— як думаєш, вони за нами стежитимуть? — я.

(ага, навчання в академії СБУ нічого доброго мені не дало,

як показав допит. зате перетворило на параноїка.)

Сімон:

— та нафіга ми їм? вони вже роздуплили, що ми ніякі не шпигуни. просто небагаті іноземці, які вчинили адміністративне правопорушення.

— нє, ну а Рауль?

— та ну. не думаю.

ми таки пішли до Рауля.

я розповів про все, що сталося,

у тому числі на допиті,

але він чомусь не надав цьому жодної ваги.

може, я таки чогось не розумів.

наприклад, я досі не розумію,

чому їм було так важливо

отримати адресу саме від нас —

адже перебрати записну книжку

або й просто простежити за нами

було так легко.

і я досі не знаю, що могло б бути кубинцеві,

який приймає іноземця без дозволу.

ми намагалися розпитати маму Рауля.

— а ніхто не знає, що буде. річ не в тому. просто це заборонено.

— а де про це написано?

— а навіщо писати. просто всі про це знають.

ото й усе.

з Раулем, на щастя, нічого не сталося.

навіщо вони так допитувалися тієї адреси,

щоб потім забити на неї взагалі? містика.