Авантюра XL
- Автор: Чапай Артём
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Авантюра XL». Краткое содержание книги:
Нове видання доповнено оповіданнями про те з подорожі, що не ввійшло до першої публікації. Написано в експериментальному стилі, з відчутними впливами інтернету й молодіжного сленгу.
20
зажеврів ранок.
у кінці довгого вузького кабінету
за столом сидить «начальник»
і пише щось під настільною металевою лампою.
— проходьте. сідайте.
масивний чоловік років сорока,
дуже гладко виголений,
зі стриженою під одиничку головою,
в напрасованій світло-зеленій формі.
полковник.
— ви розмовляєте іспанською?
— так.
— а звідки?
— я вчуся.
— гаразд. ім’я та прізвище?
— Антон Чап’як.
— національність?
— українець.
— коли ви в’їхали на Кубу?
— м-м-м… два з половиною тижні тому. здається, 10 серпня.
— зрозуміло. 10 серпня 2006 року. мета візиту?
— туризм.
— що ви робили біля військової бази в Сантьяґо?
— ми хотіли спати, нам здалося, що там це можна. ми не знали, що там військова база.
— мгм… ваш приятель казав, що вас раніше вже затримували?
— так, у Байямо. виписали попередження, ми розписалися. нам сказали, що подорожувати з наметом можна, але не можна його розкладати в публічному місці. от ми й намагалися заховатись.
і так далі.
нарешті він доходить до того, чого я найбільше боявся.
— де ви жили в Гавані?
і лагідно так, лагідно дивиться мені в вічі.
а його очі світло-блакитні, таке враження, що майже білі.
я розумію, що він не вірить нашій версії.
довго мовчу. він невідривно дивиться на мене.
і я випалюю:
— насправді, ми жили в одного друга.
очі полковника засвітилися щастям.
— адреса? — спокійно всміхається він.
— я вам не скажу.
— чому? — таке враження, що він мало не додав «милий».
— бо я не знаю, чи це дозволено, чи ні.
— ну звичайно, дозволено.
— не знаю! я вже не знаю, кому вірити! нам щоразу кажуть протилежні речі! — я панікую. — я не знаю, чи не виникне в нього якихось проблем.
— що ви, які проблеми!
— ні, не скажу. людина прихистила нас зі своєї доброти.
— так, так. який його інтерес?
— який «інтерес»! просто є ще добрі люди! — я відверто йду в захист.
полковник лагідно дивиться на мене.
— зрозуміло. підпишіться, будь ласка.
допит завершено.
його проводили лише заради цього запитання.
у протоколі написано:
«каже, що в Гавані жив у друга. назвати ім’я й адресу відмовляється».
підписую.
полковник виходить услід за мною.
киває одному з офіцерів.
той підходить до нього,
потім мовчки бере мій записник
і при мені береться переписувати всі адреси, одну за одною.
полковник забирає Сімона в кабінет.
той виходить через півгодини і не дивиться на мене.
«начальника» ми після того жодного разу не бачили.
відтоді й до депортації через тиждень це стало
грою Мігри з нами — як у Сантьяґо, так
і в Гавані.
нас обіцяли відпустити за цю адресу.
папірець я, як це не смішно звучить тепер, з’їв,
щоб іще й гаванська Мігра не попереписувала адреси.
щойно я вийшов, нас обшукали ще раз —
тепер уже перевіряли не фотоапарат і магнітофон Сімона,
а наші записні книжки.
у моїй було близько десятка адрес кубинців —
випадкових супутників.
дехто за Фіделя, дехто — проти.
серед них і адреса нашого гаванського друга.
через два дні нас уперше випустили надвір —
без паспортів, але й без охоронця з пістолетом.
мабуть, зрозуміли, що ми, скоріш за все,
бомжі, а не шпигуни.
у місті Сімон нарешті заговорив про це.
— ти поставив на карту Рауля! через тебе поліція точно знає, що я збрехав. як тепер я можу тобі довіряти? що це було? зрада! ти ж мені вічно показував, який ти сильний, який ти витривалий, що ти можеш те, чого я не можу. що я поводжуся як дитина, що ти ставишся до мене як до молодшого брата… а в результаті хто здався? чи що це, оце твоє кантівське «не брехати, навіть якщо поліція прийшла по друга»? так? етичне переконання?
— ні. слабкість. — я схилив голову.
начебто офіційних доказів,
яка саме адреса і що ми там жили,
у поліції нема.
але, можливо, на Кубі офіційні докази й не потрібні?
і начебто нічого з нашим другом не сталося —
мене з Сімоном депортували, та й по всьому.
сподіваюсь, нічого й не станеться.
але одне я зрозумів. хай як це сумно і всупереч тому, у що я вірив з підліткового віку, — часом треба бути готовим (і вміти) збрехати, а не просто відмовитися говорити.