Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Прибувши, Джо виявив, що навіть якщо погода не була спекотною в Сіетлі, натомість тут піднявся народний гнів. Трудовий спір, що давно вирував між майже 35 тисячами членів Міжнародної асоціації портових вантажників (МАПВ) і пароплавними компаніями, спалахнув із новою силою в портових містах вгору і вниз по Західному узбережжю. Перш ніж закінчитись, цей конфлікт забере життя 8 людей. У Сіетлі він досяг свого апогею 18 липня у районі порту. 12 сотень членів МАПВ вишикувались у клини і прорвали кордони кінної поліції, озброєної сльозогінним газом і кийками, успішно припинивши розвантаження вантажів штрейкбрехерами, серед яких були члени Братства студентів університету Вашингтона і футболісти, завербовані пароплавними компаніями. Почалося справжнє пекло. Гостра сутичка вирувала протягом декількох днів у районі доків і припортових вулиць Сміт-Коув, поранивши десятки людей з обох сторін. Нападники, озброєні дерев’яними брусами, атакували позиції поліції. Кінна поліція розпочала кавалерійські атаки на маси страйкарів, лупцюючи їх кийками. Мер Чарльз Сміт наказав начальнику поліції встановити кулеметні вогневі позиції на Пірсі 91. Начальник поліції відмовився і віддав мерові свій значок.
Поки нація пеклася під невблаганним сонцем, і насильство поширювалося по доках і портах Заходу, національний політичний діалог також був підігрітий того літа. Франклін Рузвельт був при владі уже півтора року, фондовий ринок стабілізувався на якийсь час, і зайнятість трохи підвищилась. Одначе для мільйонів американців, тобто для більшості з них, важкі часи все ще здавалися такими ж складними, як завше. Опозиція атакувала нового президента, націлюючись радше на його методи, ніж на результати. У національному радіозверненні 2 липня Генрі Флетчер, голова Республіканської партії, розкритикував «Новий курс» президента, називаючи його «недемократичним відходом від усього, що є дійсно американським». Він пішов у своїй критиці далі, похмуро і зловісно пророкуючи страшні наслідки від того, що здавалося радикальним експериментом у витратах впливового уряду в соціалістичному стилі: «Середній американець думає: «Я, можливо, заможніший ніж минулого року, але я запитую себе, чи буду я більш заможним, коли прийде податковий рахунок. А як щодо моїх дітей і дітей моїх дітей?» Два дні по тому сенатор-республіканець Вільям Бора з Айдахо, хоч і вважався прогресивним республіканцем, застеріг, що стратегії Рузвельта ставлять під загрозу самі основи американської свободи, і що їхній «повзучий параліч бюрократії загрожує свободі преси, навішуючи ярмо катувальних, колосальних видатків і деморалізацію на націю».
Але в одному маленькому куточку країни щось велике починало зароджуватись того жахливо спекотного літа, щось більш позитивне. Рано вранці 4 серпня у досвітній темряві жителі Сіетла посідали у свої автомобілі й попрямували на схід, у бік гребня гір Каскад. Люди в Спокані дістали свої кошики для пікніків, наповнили їх бутербродами, завантажили на задні сидіння власних автомобілів і попрямували на захід. Вождь Джордж Фрідлендер і делегація індіанців колвілль одягли оленячі шкіри, мокасини, урочисті головні убори й попрямували на південь. Наприкінці ранку дороги східного Вашингтона були чорні від автомобілів, що з’їжджалися з усіх боків до одного малоймовірного місця: Іфрейти, покинутого маленького містечка із 516 жителями на пустельному кам’янистому плато, недалеко від річки Колумбія і сухого каньйону 80 кілометрів завдовжки під назвою Гранд Кулі.
На середину дня 20 тисяч людей зібралися за лінією канату в Іфрейті. Затиснуті десь у середині натовпу, тут були також Джордж Покок і його сім’я. Коли Франклін Д. Рузвельт з’явився на платформі перед ними, з мундштуком, що хвацько стирчав із рота догори, натовп проревів йому свої вітання. Рузвельт почав говорити, нахилившись уперед на своїй трибуні та стискаючи її. Розміреним тоном, але з наростаючою емоційністю, він почав розгортати своє бачення переваг, що нова гребля на Гранд Кулі принесе цій посушливій землі в обмін на 175 мільйонів державних доларів, які вона коштуватиме: 486 тисяч гектарів пустельних земель, що будуть освоєні для сільського господарства, достаток води для зрошення додаткових мільйонів гектарів існуючих сільгоспугідь, величезна кількість дешевої електроенергії, що може експортуватись по всьому Заходу, і тисячі нових робочих місць на побудові гідроелектростанції та іригаційної інфраструктури, яких потребуватиме гребля. Поки він говорив, натовп знову і знову перебивав його хвилями оплесків і хором сердечних схвальних вигуків. Говорячи про те, як вода Колумбії нестримно попливе до моря, а її енергія вивільниться, він підкреслив спільність великого завдання: «Це не проблема штату Вашингтон; це не проблема штату Айдахо; це проблема, яка зачіпає всі штати в державі». Він зробив паузу, вийняв хустинку з кишені та приклав її до свого блискучого лоба: «Я вірю, що ми побачимо на власні очі, як електроенергія буде такою дешевою, що вона стане звичною річчю для використання в кожному будинку в межах досяжності електричної лінії передачі». Потім він продовжив свої висновки, звертаючись до чоловіків і жінок, що стояли безпосередньо перед ним: «У вас є великі можливості, і ви чините благородно, хапаючись за них... Тож я залишаю сьогодні це місце з відчуттям, що ця робота добре задумана, що ми йдемо вперед із корисним проектом, і що ми доведемо його до кінця на благо нашої країни». Коли він закінчив, натовп знову заревів на знак своєї згоди.