Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
На Далекому Заході справи були ще гірші. В Орофіно, штат Айдахо, 28 липня спека досягла 48 градусів. 10 штатів із найвищими середніми температурами в країні того літа знаходились на Заході. Але найгіршої спеки не було на Південному Заході, де люди очікували її, і де сільськогосподарські культури та спосіб життя були пристосовані до неї. Натомість спека випалила величезні просіки на Міжгірському Заході і навіть частково на зазвичай зеленому Північному Заході.
Ніщо не могло рости в таких умовах, а без кукурудзи, пшениці й сіна сільськогосподарські тварини також не могли вижити. Стривожений міністр сільського господарства Генрі Уоллес направив експедицію в пустелю Гобі з метою дослідити, чи є там види трав, здатні вижити в пустелях, якими швидко ставали американський Захід і Середній Захід.
Але спека й посуха були в певному сенсі меншим лихом. 9 травня колосальна піщана буря розгорнулася зі східної Монтани, прокотилася по Дакоті й Міннесоті, скинула 12 мільйонів тонн бруду на Чикаго, а потім рушила далі, щоб здійнятись над Бостоном та Нью-Йорком. Як і в листопаді 1933 року, люди стояли в Центральному парку та дивилися вгору, вражені жахом від почорнілого неба.
Десь близько 350 мільйонів тонн верхнього шару ґрунту в Америці здійняла в повітря лише ця одна буря. «Нью-Йорк Таймс» назвала її «найбільшою пиловою бурею в історії Сполучених Штатів». Але, насправді, страшніші бурі та більші страждання були все ще попереду — вони прийдуть за кілька місяців.
Коли Джо подорожував на північ і на захід через Оклахому і схід Колорадо, за вікном прокручувався краєвид, укритий сепією. Уся країна, здавалося, зів’яла і забронзовіла під палючим сонцем. За винятком самого руху потяга все, здавалося, стояло незворушно, ніби очікуючи наступного нападу. Розсипчастий пил лежав у глибоких валках уздовж ліній огорожі. Низькорослі стебла кукурудзи, заввишки лише до пояса, зі скрученим пожухлим листям жовтувато-коричневого кольору, сиротливо простягались пунктирними рядами через випалені, коричневі поля. Вітряки стояли нерухомо, їхні лопаті з оцинкованої сталі мерехтіли на сонці. Виснажена велика рогата худоба із ребрами, що випиналися, і схиленими низько головами, мляво стояла на дні пересохлих ставків, де бруд уже висох і розтріскався на мозаїчні плитки, тверді як камінь. Коли потяг проїжджав повз одне ранчо в Колорадо, Джо побачив чоловіків, що відстрілювали голодну худобу і скидали туші у величезні канави.
Але саме люди, повз яких проїжджав Джо, найбільше полонили його увагу. Сидячи на ґанках, стоячи босоніж на сухих полях, спершись на паркани, у вицвілих комбінезонах або рваних бавовняних сукнях, вони піднімали руки до брів і вдивлялись у потяг, що проминав їх, проводжаючи його важкими, холодними поглядами — поглядами, що, здавалося, заздрили потягові і тим, хто їхав у ньому, їхній можливості покинути цю богом забуту землю.
І, справді, деякі з них вирішили зробити саме це. Невеликий потік поодиноких автомобілів із вицвілою фарбою і залатаними шинами підстрибував по вибоїстій дорозі, що йшла паралельно до залізниці, їдучи в тому ж напрямку — на захід. Автомобілі везли старі стільці, швейні машинки і корита, прив’язані до їхніх дахів. Задні сидіння були напхані брудними дітьми, собаками, беззубими бабусями і дідусями, скрученими постелями і коробками консервів. У багатьох випадках їхні пасажири просто виїжджали зі своїх домівок, залишаючи двері відчиненими, щоб сусіди могли взяти собі те, що вони залишили — дивани, фортепіано і каркаси ліжок, надто великих, щоб прив’язати їх до даху автомобіля. У декого з них, переважно, самотніх чоловіків, не було навіть машин, куди можна завантажити свої пожитки. Вони просто тягнулися пішки уздовж доріг, в обвислих капелюхах і запилених чорних вихідних пальто, несучи старі валізи, зв’язані мотузкою, або стискаючи вузли, перекинуті через плечі, і поглядаючи на Джо, що мчав повз них на потязі.
Потяг прокотився через усю східну частину Вашингтона і піднявся в гори Каскади, де пожежні попередження були розміщені по всьому лісовому заповіднику, що став сухостоєм, і де в останні місяці в розпачі, залишившись без роботи, лісоруби підпалювали ліс із метою створення робочих місць із боротьби з пожежами. Потім, нарешті, потяг спустився у відносно прохолодну, зелену благодать регіону П’юджет-Саунд, мабуть, єдиного місця в Америці, що не потерпало від спеки того літа.