Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Навіть не беручи до уваги трофей, який вони привезли додому з Поукіпзі, Джо і його товариші-другокурсники мали вагомі причини бути впевненими й оптимістичними щодо майбутнього сезону. Ел Ульбріксон зазвичай застерігав членів екіпажів від читання спортивних оглядів протягом навчального року. Нічого хорошого і багато поганого могло статись, якщо хлопці надто перейматимуться усім тим, чим Роял Брогем із «Пост-Інтеллідженсера» чи Джордж Варнелл із «Сіетл Таймс» могли спекулювати в будь-який день. Але протягом літа тренер мало що міг зробити, щоб рецензувати читання хлопців, а в обох газетах було чимало такого, що могло привернути їхню увагу. Наступного ранку після регати в Поукіпзі у червні Варнелл відразу озвучив і написав те, про що думали багато хто в Сіетлі після прослуховування репортажу з перегонів по радіо: «Зважайте на цю команду новачків Вашингтона як на потенційного учасника Олімпійських ігор у 1936 році». Також протягом літа виказувались пропозиції, що для підготовки їх до такої олімпійської заявки було би доцільним, щоб Ел Ульбріксон підняв їх одразу до статусу основної університетської команди цього року, перестрибнувши через сходинку юніорської команди та поставивши їх попереду команди старшокурсників. Це здавалось надто малоймовірним, але така ідея витала серед публіки, і другокурсники вже почали потихеньку обговорювати її поміж собою.
Насправді ця ідея переховувалася десь у глибині душі Ела Ульбріксона вже протягом тривалого часу. На її користь промовляла низка факторів. Перший і найголовніший — це приголомшлива легкість, із якою першокурсники виграли в Поукіпзі у червні. Крім того, ця команда була групою надзвичайно великих і атлетичних хлопців, із середньою вагою 86 кілограмів, більш м’язистих і сильних, ніж у середньому юніори і старшокурсники. Це означало, що в екіпажі існував великий необроблений потенціал сили. Ульбріксон міг бачити багато технічних недоліків у їхній механіці, але з ними можна було впоратися. Значно важливішим був їхній характер. Вони були безладною групою юнаків, не надто по-житейськи досвідчених, але чесних і привчених до важкої праці. І характер міг усе ще, до певної міри, формуватись у таких молодих хлопців, як першокурсники. Вони були ще досить пластичними. Не менш важливим, як і будь-що інше, було те, що він міг бути впевненим — жоден із них не закінчить університет до Олімпійського літа 1936 року.
Ульбріксон аж ніяк не дав можливості будь-кому з них дізнатися про це все. Остання річ, потрібна йому — дозволити, щоб другокурсники, швидко досягнувши успіху, почали думати, що вони вхопили бога за бороду у веслуванні, або що, перемігши в перегонах новачків на дистанції 3.2 кілометра в червні минулого року, вони зможуть виграти 6.4-кілометрові перегони основних університетських команд у червні наступного року. Останні були цілковито іншим класом змагання — удвічі довшим і багато в чому більш ніж удвічі важчим. Саме зараз він потребував, щоб вони думали про нарощування сили своїх тіл, про розвиток своїх розумових здібностей та про те, як опускати весло у воду та витягати його з неї, не зачерпуючи половину озера Вашингтон у свій човен. Вони були хороші, але все ще зелені. Зрештою, якщо вони збиралися стати такими, як він сподівався, Ульбріксон буде свідком того, як кожен із них розвине рідкісну рівновагу самолюбства і скромності, якого завжди вдавалось досягти великим веслярам. Нині у тому, що він спостерігав — походжання з пихатим виглядом довкола човнової станції та байдикування, стоячи у дверях, — було забагато самолюбства й замало скромності.
Торік ці хлопці були головним чином у віданні Тома Боллеса. Тепер веслуватимуть хлопці, у кінцевому підсумку, як основна університетська команда чи як юніорська, вони повністю належали Ульбріксону. Із того, що сказав йому Боллес, він уже знав, що повинен буде особливо прискіпливо наглядати за кількома із них. Один такий, Джордж Хант «Коротун», був дитям усієї команди, 17-річним хлопцем на місці номер 2, зростом 1.92 метра. Хлопець був волом у роботі та геть незамінним. Але він був легко вразливим та нервовим, і з ним часто треба було поводитись дуже дбайливо й тактовно, щоб заспокоїти його, як скакового коня.
Іншим був блондин зі стрижкою їжаком на місці номер 3, Ранц, — хлопець, якого він помітив на кільцях у спортзалі в школі імені Рузвельта два роки тому. Він був бідний, як церковна миша. Будь-хто міг це сказати, просто поглянувши на нього. Коли захоче, як повідомив Боллес, Джо Ранц веслуватиме довше й сильніше, ніж будь-яка людина в човні. Проблема в тому, що він, здається, не завжди хотів. Усю минулу весну він був непередбачуваним, як і всі — одного дня вправлявся добре, іншого — погано.