Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
У Сіетлі і Секвімі люди, що скупчилися навколо радіоприймачів на своїх кухнях і в салонах, повставали і радісними вигуками вітали цей фінальний залп. Ось так хлопці з ферм, рибалки та працівники верфей зі штату Вашингтон, юнаки, котрі ще 9 місяців тому не знали, як тримати весло, розгромили найкращі команди Сходу та стали національними чемпіонами серед першокурсників.
Хлопці потисли один одному руки, підгребли до човна Сіракуз, зібрали трофейні майки зі спин переможених «Помаранчевих» і також потисли їм руки, а потім без поспіху повеслували назад до елінга. Вони вибралися з човна «Місто Сіетл», догребли до плавучого причалу й розіграли загальноприйнятий ритуал переможних екіпажів: занурення рульового. Четверо хлопців ухопили Моррі, перш ніж він зміг би втекти вгору по пандусу, гойднули його назад і вперед тричі, тримаючи за руки і ноги, та підкинули високо над Гудзоном. Він перекинувся, зробивши виток у повітрі та розмахуючи всіма кінцівками, а тоді гепнувся у воду на спину із задоволеним плескотом. Коли Моррі приплив назад до пристані, хлопці допомогли йому вилізти зі смердючої води й піднялись сходами вгору в хиткий елінг, щоб прийняти душ і самим відчути смак Гудзону. Том Боллес кинувся в офіс «Вестерн Юніон» в Поукіпзі й негайно відправив кілька телеграм додому. Те саме зробив і Джордж Ворнелл із «Сіетл Таймс»: «Немає щасливішого гурту хлопців у всій нашій країні. Прийміть це як прямий допінг».
Але не лише люди у своїх будинках стояли й уважно слухали, що відбувалося. Те, яким чином першокурсники Вашингтона виграли, привернуло увагу майже всіх у Поукіпзі того дня, а також шанувальників перегонів по всій країні, які почули новини по радіо чи прочитали в газетах наступного дня. Незважаючи на відносну відсутність драматичного розвитку подій, «Нью-Йорк Таймс», саме втілення східного істеблішменту, назвала перегони «приголомшливими». Люди дивувалися не дистанції випередження чи результату в часі 10:50. Їх вразило те, як хлопці веслували в перегонах. Від стартового пострілу до фінального залпу вони гребли так, наче могли продовжувати в тому ж темпі протягом ще 3-х, а то й 16-ти кілометрів. Вони веслували з такою холоднокровністю, так «незворушно», як описувала «Таймс», настільки в гармонії із самими собою, що на фініші, замість того, щоб різко впасти на своїх сидіннях, задихаючись, як зазвичай роблять веслярі в кінці перегонів, вони сиділи, випроставшись, спокійно розглядаючись довкола. Вони виглядали так, наче виїхали просто на післяобідню прогулянку і дивувалися, до чого вся ця метушня навкруги. В очах усього світу вони виглядали як простодушні західняки.
Через годину юніорська команда Сіракуз влаштувала святковий день їхньому древньому тренерові, витримавши скажену атаку ззаду від екіпажа Військово-морського флоту, відбивши її, навіть незважаючи на виючі сирени есмінця, що закликали мічманів піддати ходу, та вигравши другі перегони дня.
До моменту, коли прийшов час третьої і головної події дня, змагання основних університетських команд, сонце почало сідати, і туманна, каламутна пітьма опускалась над річкою. Ел Ульбріксон спокійно походжав по береговій лінії, чекаючи посадки у вагон преси в оглядовому потязі із Джорджем Пококом і Томом Боллесом, коли підійшов репортер і запитав його, чи той нервує. Ульбріксон із насмішкою відповів, що він абсолютно спокійний і вставив сигарету до рота не тим кінцем. Правда полягала в тому, що Ульбріксон хотів виграти перегони університетських команд у Поукіпзі більше за все на світі. Як тренер він ще не мав тут перемог, і люди у Вашингтоні, котрі платили йому зарплату, почали звертати на це увагу. А ще Ульбріксон хотів налаштувати великий світ на зовсім інший лад. Ще у квітні, після того як його університетська команда перемогла Каліфорнію на озері Вашингтон, «Ассошіейтед Пресс» оприлюднила історію, яку рознесли по всій країні наступного ранку. Газета писала: «Хоча «Ведмеді» не змогли обігнати ветеранів «Ескімосів»,... у своєму фінальному несамовитому спринті вони довели, що їм пряма дорога на Олімпійські ігри 1936 року». Публіці все було піднесено так, ніби перемога Вашингтона була всього лише щасливим випадком. Це доводило Ульбріксона до сказу.