Порожня труна

— Ви й удруге бачили цього клієнта? — запитав інспектор.

Візник зареготав.

— Атож, і так воно вийшло кумедно… Уявіть собі, що наступного понеділка я повертався з ярмарку в Озу; їду собі дорогою, як-от ми з вами зараз. Тільки, хай йому біс, їхав іншим шляхом, але теж на Лізьє, коли кличе мене хтось із темряви:

— Гей! Відвезеш мене до Лізьє?

Я зупиняюся й кажу: «Так, добродію». Ви мені не повірите, але то знову був той самий чоловік. Кумедія, еге ж?

— Кумедія, — підтвердив Жюв.

Візник вів далі:

— Залазить цей тип у мій тарантас і каже: «Поганяй до вокзалу». А я його впізнав і собі: «О, це знову ви?»

Тут візник затнувся.

— Гей! Люба моя, — гукнув він на коняку. — Біжи хутчіше, дідько б тебе взяв! Гей! Мерщій! Гаття!

Підігнавши кобилу, візник повернувся до розповіді.

— Тож, добродію, коли той чоловік побачив, що я його впізнав, то він мене теж згадав і каже мені: «Ти йолоп, коли впізнають людей, то не показують цього». І підводиться з таким виглядом, наче хоче мені затопити в пику.

Заінтригований Жюв запитав:

— І що він зробив?

Візник здивовано глянув на нього.

— Та нічого він не зробив, сто чортів його матері! Я йому кажу: «Сядьте, добродію, бо зараз гепнетесь додолу». За нами якраз ще хтось їхав кіньми, а я не хотів, аби мене обігнали, тож пустив свою кобилу риссю. Мій пасажир сів собі й не ворухнувся до самого міста, а зійшов він на вокзалі. А я все дивувався, чого це він так розгнівався, отой чолов'яга. Вигляд у нього був дуже невдоволений.

Він уперіщив коняку батогом і зробив такий висновок:

— Усе це політичні фокуси… Мер в Тілі, скажу вам, великий хвалько, який усе собі хитрує. На вибори він зазиває людей з Парижа; здається мені, що той пасажир… Гаття, люба!

Екіпаж заторохтів по вуличках Тілі-сюр-Лізьє.

— Куди вас везти? — запитав візник.

— До мерії. Візник усміхнувся.

— Я бачу, що ви чиновник, — виснував він з хитрим виглядом. — Ви ж нічого поганого не скажете на мене, га? Мер, як би то висловитися, великий хвалько, але, по суті, він гарна людина і багато чого доброго зробив для громади! Еге ж! Так, так…

Жюв уже не слухав його. Він розмірковував. Воістину, випадок, цей великий помічник поліцейських, найбільший з помічників поліцейських, який рано чи пізно стає на бік правосуддя, здавалося, хоче йому прислужитися.

Певна річ, візникові слова не були точні, проте, в них була інформація, й інспектор її підсумовував: «З Парижа приїхав якийсь таємничий тип, начебто до мера. Він прибув у суботу, а дитина зникла в понеділок. Йому не хотілося бути впізнаним, мій візник, хоч людина проста, це помітив. Ох-ох-ох! Усе це дуже, з біса, цікаво!»

Жюв зійшов біля мерії. Гарненький, побілений будиночок був гордістю громади; його побудували зовсім недавно, аби задовольнити мера, який весь час лаяв старе приміщення мерії. Інспектор зайшов до побіленого вапном передпокою, де сиділа за консьєржку старенька бабця й обскубувала гуску, зняв капелюха і спитав:

— Можу я бачити пана мера?

— Авжеж, — відповіла старенька.

— Він у себе?

— Напевно.

Було очевидно, що бабця не дуже балакуча, але Жюв не відступав.

— Скажіть, будь ласка, а де він живе?

— Поряд.

Інспектор уже втратив був надію одержати якусь певну відповідь. Але, на щастя, згадав, що перебуває в Нормандії й що в цьому краї є один-єдиний спосіб розговорити найупертішу бабцю. Він вийняв з кишені монету в сорок су і простягнув її старенькій.

— То ведіть мене до мера, бабусю.

Бабця миттю заусміхалась.

— Авжеж, авжеж, паночку, зараз. Присядьте ось тут.

Вона шпурнула гуску в куток і пошкандибала до сходів, гукаючи:

— Гей, Жозефе! Жозефе! Ходи-но сюди, синку, тут тебе якийсь добродій питає.

Поки Жозеф, грюкаючи сабо, спускався, стара пояснювала інспекторові:

— Пан мер, Жозеф, — мій син. Вам неабияк пощастило, що ви натрапили на мене.

Жюв не встиг подивуватися простацтву бабусі, яка обскубувала гусей у прихожій мерії й шанобливо називала свого сина «паном мером», як перед ним з'явився перший урядовець Тілі.

Це був огрядний нормандець з багровим лицем, густим волоссям, могутнім карком, одягнутий, як фермер, у широку, дуже накрохмалену блузу, що спадала йому трохи не до лакованих, оббитих позолоченими цвяшками сабо, якими він, мабуть, дуже пишався. Було видно, що, незважаючи на свій простакуватий вигляд, мер був собі на умі. Жюв помітив, що він краєм ока вивчає його, і подумав, що треба бути обачним.

— Честь маю, — розпочав товстун Жозеф.

Жюв уклонився йому.

— Честь маю, пане мер, прошу вибачити, що потривожив вас. Я з паризької муніципальної поліції, а тут, на свою біду, у відрядженні.