Найкращий сищик та падіння імперії

— Дякую. Повертайтеся до Тифліса.

Старий вийшов, а я подумав, що пора оживати, а не валятися днями. Попросив покликати Крестова. І почав розслідування. Для початку з’ясував, із ким Саркісов зустрічався у Карсі під час свого останнього візиту. Наказав приводити цих людей до мене, довго їх допитував, писав якісь доповіді, надсилав до Тифліса переможні телеграми, що ось-ось схоплю агентів. Якщо я виходив до міста, то мене супроводжувало двадцять солдатів, за містом же цілий ескадрон, причому мене одягали у вбрання простого козака, щоб убезпечити від пострілу снайпера. Хоча той міг пізнати мене за подушками на сідлі. Я не сидів на місці, мотався, допитував, писав. Демидко відповідав мені, що у штабі дуже чекають на результати мого розслідування, вимагав дотримуватися секретності, просив бути обережним. Я був. Одного дня до мене прийшов полковник Крестов.

— Іване Карповичу, до вас гість.

— Хто? — здивувався я, бо ніяких гостей не чекав.

— Курдський шейх.

— Що йому потрібно?

— Він дуже просить про зустріч. Він приїхав сам, ми його обшукали, зброї в нього немає.

— Для чого йому зустрічатися зі мною?

— Він каже, що хоче просити у вас вибачення.

— У мене?

— Так.

— Ну, пускайте його.

Я перевірив браунінг. Його знайшли неподалік від того місця, де я злетів із тарантаса, і повернули мені вже зарядженим.

До кімнати зайшов високий худий чоловік із гострою чорною бородою і в тюрбані. Впав переді мною на землю, витягнувши до мене руки. За чоловіком зайшов іще один, він також упав на землю, але позаду першого. Той щось сказав, не піднімаючи обличчя від підлоги.

— Мій пан прийшов просити пробачення у вас, Іване Карповичу, — сказав другий гість російською. Ага, тлумач.

— За що? — спитав я. Тлумач переклав моє запитання, а потім відповідь шейха.

— Вороги мого пана обдурили його і підмовили направити його воїнів проти вас. Але з небес спустився янгол і розтрощив наш загін. Ті, хто залишився живими, довго не могли говорити, а потім розповіли про те, що відбулося.

— І що відбулося?

— Янгол спустився з небес, затулив вас буркою, яку не брали кулі. Наші воїни мусили б зрозуміти, що це значить, але вони були розпалені гонитвою і кинулися в атаку. Тоді янгол почав убивати їх блискавками, що вилітали з його пальців! І вбив багатьох, а решта втекли, нажахані. Коли шейх почув, що трапилося, він зрозумів, на кого його підмовили підняти зброю підступні вороги.

— На кого?

— На пророка, бо тільки пророків захищають янголи, що спускаються з небес! Шейх просить вибачити його. Він готовий зробити все, що скажете ви, щоб тільки відвести гнів неба від нашого племені.

— Хто наказав напасти на мене?

— Чоловік з Карса. Він спробував утекти, наші люди спіймали його аж у Трабзоні. Він спожив отруту, але перш ніж померти, встиг дещо розповісти.

— Хто наказав йому вбити мене?

— Якийсь негідник із Тифліса. Ніхто не бачив його. Від нього завжди приходили телеграми. І гроші. Це він наказав убити вас, Іване Карповичу. Але ми не знали, хто ви, ми помилилися і просимо пощади. Шейх віддає вам своє життя. Якщо хочете, можете його вбити, тільки не гнівайтеся на наше плем’я.

— Скажи, що я вибачаю. І я хочу дізнатися першим, якщо ще хтось накаже вбити мене.

Тлумач переклав. Шейх підняв обличчя від землі і кивнув. Потім підійшов до мене на колінах і поцілував руку. Щось сказав.

— Шейх прожив більше півсотні років, бачив усяке, але ніколи янгол не спускався з небес, щоб захистити когось. Якщо вам будуть потрібні воїни, все наше плем’я буде за вас.

— Дякую. Якщо мені знадобиться ваша допомога, як я можу звернутися до вас?

— Наш вершник завжди чергуватиме поруч.

— Добре.

Із тим шейх пішов, до мене зайшов Крестов.

— Цей шейх — дуже впливова людина. Його плем’я одне з тих, які були проти нас і вели боротьбу. Турки давали їм гроші і зброю. Тепер він сказав, що воюватиме проти турків разом із нами. Іване Карповичу, як вам це вдалося?

— Я вмію переконувати людей, — усміхнувся я. — Продовжуймо допити.

Далі займався бозна-чим: допитував людей, які нічого не знали, вдавав, що пишу доповіді, а насправді записував останні пригоди, щодо яких у мене було багато запитань. Особливо з отим чудовим порятунком. І лише на п’ятий день мого перебування в Карсі в черговій телеграмі від підполковника Демидка я прочитав, що генерал схвалює мою роботу. Це означало, що Юденич погодився на операцію.

На наступні три дні я поїхав у гори. Гостював спочатку в курдів, потім спустився до вірмен. Уже міг без болю ходити і їздити верхи. Гуляв, відпочивав, а потім таємно вирушив до Тифліса. Всі думали, що я зачинився у будинку і мене не треба турбувати. Насправді ж мене там не було. Я поїхав верхи до Александрополя. Супроводжував мене особисто полковник Крестов, який інакше відпускати мене не погоджувався, хоч я переконував, що боятися нам немає чого. Перед Александрополем ми переодягнулися у цивільне і в такому вигляді поїхали до Тифліса. Вийшли на останній станції перед містом, доїхали туди на візнику.

— Полковнику, можете повертатися, я тут уже сам, — сказав я Крестову.