Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
До мене мусили нікого не пускати, але вже на другий день прийшов якийсь дід східної зовнішності. Він упав переді мною на коліна, впав ще на порозі, а потім на колінах пішов до мене. На очах у діда виступили сльози. Я теж став перед ним на коліна і теж заплакав, такий у мене був настрій.
— Іване Карповичу, допоможіть! — прошепотів дід, який, попри зовнішність, російською розмовляв дуже чисто.
— У чому?
— Я — батько полковника Саркісова.
— Ви?
Я підвівся, допоміг підвестися і йому, посадив за стіл, а сам став поруч. Сидіти досі було боляче.
— Стьопа не був зрадником, — важко сказав старий і затремтів. — Не був. Він не міг працювати на турків, бо турки вбили його діда і бабцю! Моїх батьків! Що завгодно, але на турків він працювати не міг, він їх ненавидів! А тепер кажуть, наче він шпигун! Наче ви знайшли докази його провини! Ви — чесна людина, Іване Карповичу, я вам вірю! І я прийшов сказати вам, що Стьопа не був зрадником! Це помилка! Або його оббрехали! Він не міг працювати на турків, не міг!
Я обійняв старого, поплескав по плечах, витер сльози рушником.
— Не міг і не працював. Я знаю. Але ми поки мусимо тримати це у таємниці, — прошепотів я.
— Чому?
— Ви ж хочете, щоб я знайшов убивць вашого сина?
— Убивць? — Батько перелякано подивився на мене.
— Убивць. Степана отруїли. Я шукаю тих, хто це зробив. Щоб не сполохати їх, я вдаю, наче вірю у провину Степана. І ви казатимете, що я вірю, що в мене є докази і що тут, у Карсі, я знайшов інших агентів. Зрозуміли?
— Стьопу вбили? Хто ті люди?
— Поки не знаю, але сподіваюся знайти їх.
— Убийте їх, Іване Карповичу, вбийте! Ось гроші! У мене є ще! Я все віддам, аби тільки ви вбили їх! Нелюди! Вони вбили мого сина і зробили з нього турецького шпигуна! — закричав він, я знову обійняв старого.
— Тихо. Я знаю, що вам важко, але зараз головне не дати втекти тим людям. То зробіть так, як я сказав. Повертайтеся до Тифліса, розповідайте те, що я просив. Добре?
Він трохи посидів, м’яв у долонях купу грошви.
— Я зроблю так, як ви сказали. А ви знайдіть їх. Я заплачу, скільки скажете, — він простягнув мені жмуток купюр.
— Не треба. Я знайду безкоштовно. За це не хвилюйтеся.
— Я б хотів убити їх сам.
— Цього обіцяти не можу, але їх покарають, не сумнівайтеся.
Він підвівся. Постояв.
— Стьопа був моїм єдиним сином.
— У мене є донька, я можу уявити, що ви відчуваєте.
Він кивнув і пішов.
— Скільки ви заплатили, щоб пройти сюди? — спитав я, коли він уже був на порозі.
— Сорок рублів, прапорщику.
— Дякую. Повертайтеся до Тифліса.
Старий вийшов, а я подумав, що пора оживати, а не валятися днями. Попросив покликати Крестова. І почав розслідування. Для початку з’ясував, із ким Саркісов зустрічався у Карсі під час свого останнього візиту. Наказав приводити цих людей до мене, довго їх допитував, писав якісь доповіді, надсилав до Тифліса переможні телеграми, що ось-ось схоплю агентів. Якщо я виходив до міста, то мене супроводжувало двадцять солдатів, за містом же цілий ескадрон, причому мене одягали у вбрання простого козака, щоб убезпечити від пострілу снайпера. Хоча той міг пізнати мене за подушками на сідлі. Я не сидів на місці, мотався, допитував, писав. Демидко відповідав мені, що у штабі дуже чекають на результати мого розслідування, вимагав дотримуватися секретності, просив бути обережним. Я був. Одного дня до мене прийшов полковник Крестов.
— Іване Карповичу, до вас гість.
— Хто? — здивувався я, бо ніяких гостей не чекав.
— Курдський шейх.
— Що йому потрібно?
— Він дуже просить про зустріч. Він приїхав сам, ми його обшукали, зброї в нього немає.
— Для чого йому зустрічатися зі мною?
— Він каже, що хоче просити у вас вибачення.
— У мене?
— Так.
— Ну, пускайте його.
Я перевірив браунінг. Його знайшли неподалік від того місця, де я злетів із тарантаса, і повернули мені вже зарядженим.
До кімнати зайшов високий худий чоловік із гострою чорною бородою і в тюрбані. Впав переді мною на землю, витягнувши до мене руки. За чоловіком зайшов іще один, він також упав на землю, але позаду першого. Той щось сказав, не піднімаючи обличчя від підлоги.
— Мій пан прийшов просити пробачення у вас, Іване Карповичу, — сказав другий гість російською. Ага, тлумач.
— За що? — спитав я. Тлумач переклав моє запитання, а потім відповідь шейха.
— Вороги мого пана обдурили його і підмовили направити його воїнів проти вас. Але з небес спустився янгол і розтрощив наш загін. Ті, хто залишився живими, довго не могли говорити, а потім розповіли про те, що відбулося.
— І що відбулося?
— Янгол спустився з небес, затулив вас буркою, яку не брали кулі. Наші воїни мусили б зрозуміти, що це значить, але вони були розпалені гонитвою і кинулися в атаку. Тоді янгол почав убивати їх блискавками, що вилітали з його пальців! І вбив багатьох, а решта втекли, нажахані. Коли шейх почув, що трапилося, він зрозумів, на кого його підмовили підняти зброю підступні вороги.
— На кого?
— На пророка, бо тільки пророків захищають янголи, що спускаються з небес! Шейх просить вибачити його. Він готовий зробити все, що скажете ви, щоб тільки відвести гнів неба від нашого племені.
— Хто наказав напасти на мене?
— Чоловік з Карса. Він спробував утекти, наші люди спіймали його аж у Трабзоні. Він спожив отруту, але перш ніж померти, встиг дещо розповісти.
— Хто наказав йому вбити мене?
— Якийсь негідник із Тифліса. Ніхто не бачив його. Від нього завжди приходили телеграми. І гроші. Це він наказав убити вас, Іване Карповичу. Але ми не знали, хто ви, ми помилилися і просимо пощади. Шейх віддає вам своє життя. Якщо хочете, можете його вбити, тільки не гнівайтеся на наше плем’я.
— Скажи, що я вибачаю. І я хочу дізнатися першим, якщо ще хтось накаже вбити мене.
Тлумач переклав. Шейх підняв обличчя від землі і кивнув. Потім підійшов до мене на колінах і поцілував руку. Щось сказав.
— Шейх прожив більше півсотні років, бачив усяке, але ніколи янгол не спускався з небес, щоб захистити когось. Якщо вам будуть потрібні воїни, все наше плем’я буде за вас.
— Дякую. Якщо мені знадобиться ваша допомога, як я можу звернутися до вас?
— Наш вершник завжди чергуватиме поруч.
— Добре.
Із тим шейх пішов, до мене зайшов Крестов.
— Цей шейх — дуже впливова людина. Його плем’я одне з тих, які були проти нас і вели боротьбу. Турки давали їм гроші і зброю. Тепер він сказав, що воюватиме проти турків разом із нами. Іване Карповичу, як вам це вдалося?
— Я вмію переконувати людей, — усміхнувся я. — Продовжуймо допити.
Далі займався бозна-чим: допитував людей, які нічого не знали, вдавав, що пишу доповіді, а насправді записував останні пригоди, щодо яких у мене було багато запитань. Особливо з отим чудовим порятунком. І лише на п’ятий день мого перебування в Карсі в черговій телеграмі від підполковника Демидка я прочитав, що генерал схвалює мою роботу. Це означало, що Юденич погодився на операцію.
На наступні три дні я поїхав у гори. Гостював спочатку в курдів, потім спустився до вірмен. Уже міг без болю ходити і їздити верхи. Гуляв, відпочивав, а потім таємно вирушив до Тифліса. Всі думали, що я зачинився у будинку і мене не треба турбувати. Насправді ж мене там не було. Я поїхав верхи до Александрополя. Супроводжував мене особисто полковник Крестов, який інакше відпускати мене не погоджувався, хоч я переконував, що боятися нам немає чого. Перед Александрополем ми переодягнулися у цивільне і в такому вигляді поїхали до Тифліса. Вийшли на останній станції перед містом, доїхали туди на візнику.
— Полковнику, можете повертатися, я тут уже сам, — сказав я Крестову.