У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
— А скільки вам було років?
— Як скінчилася війна, йшов двадцятий рік. Звісно, я заміж не думала виходити.
— Чому?
— Я відчувала себе дуже втомленою, значно старшою за своїх однолітків, навіть старою. Подружки танцюють, розважаються, а я не можу, я дивилася на життя старими очима. З іншого світу... Стара жінка! До мене молоді хлопці залицялися. Пацани. Але вони не бачили мою душу, що там усередині коїться. Ось я вам розповіла єдиний день... Про бої під Севськом. Лише єдиний день... Після якого вночі з вух у мене ринула кров. Уранці прокинулася, як після важкої хвороби. Подушка в крові...
А в госпіталі? У нас стояло за ширмою в операційній велике корито, до якого ми складали відрізані руки, ноги... З передової приїхав капітан, привіз свого пораненого товариша. Як він там опинився, не знаю, але він побачив це корито і... зомлів.
Можу згадувати і згадувати. Не зупинитися... А що найголовніше?
Я пам’ятаю звуки війни. Усе навколо гуде, брязкає, тріщить від вогню... На війні у людини старіє душа. Після війни я вже не бувала молодою... Ось — головне. Моя думка...
— Заміж вийшли?
— Вийшла заміж. Народила і виховала п’ятьох синів. П’ятьох хлопчиків. Дівчаток Бог не дав. Мені найдивніше, що після такого сильного страху і жаху я спромоглася народити гарних дітей. І доброю мамою стала, і доброю бабусею.
Я тепер згадую все, і мені здається, що це була не я, а якась інша дівчина...»
Я поверталася додому, везла чотири касети (два дні розмови) з «іще однією війною», переживаючи різні почуття: потрясіння і страх, подив і захоплення. Цікавість і розгубленість, ніжність. Удома переказувала деякі епізоди друзям.
Несподівано для мене всі реагували однаково: «Надто страшно. Як вона витримала? Не збожеволіла?» Або: «Ми звикли читати про іншу війну. На цій війні є чітка межа: вони — ми, добро — зло. А тут?» Але в усіх я помічала сльози, і всі замислювалися. Напевно, саме про те саме, про що і я. Ось уже були на землі тисячі воєн (нещодавно прочитала, що їх нарахували понад три тисячі — великих і маленьких), але війна як була, напевно, однією з головних людських таємниць, так нею і залишилася. Нічого не змінилось. Я намагаюся велику історію звести до людини, щоб хоч щось зрозуміти. Добрати слів. Але на тій, здавалося б, уже невеликій і зручній для огляду території — просторі однієї людської душі — все ще більш незрозуміле, менш передбачуване, ніж в історії. Тому що переді мною — живі сльози, живі почуття. Живе людське обличчя, яким під час розмови пробігають тіні болю і страху. Іноді навіть закрадається крамольна думка про ледве відчутну красу людського страждання. Тоді я лякаюся самої себе...
Шлях єдиний — полюбити людину. Зрозуміти її любов’ю.
«Я ЦІ ОЧІ І ТЕПЕР ПАМ’ЯТАЮ...»
Пошук триває... Але цього разу мені не треба далеко їхати...
Вулиця, на якій я живу в Мінську, носить ім’я Героя Радянського Союзу Василя Захаровича Коржа — учасника громадянської війни, героя боїв в Іспанії, партизанського комбрига у Велику Вітчизняну. Кожен білорус читав книжку про нього, хоча б у школі, або бачив кінофільм. Білоруська легенда. Сотні разів залишаючи його ім’я на конвертах і бланках телеграм, я ніколи не думала про нього як про реальну людину. Міф уже давно замінив живу людину. Став його двійником. Але цього разу я йшла знайомою вулицею з новим почуттям: півгодини проїхати тролейбусом до іншого кінця міста, і я побачу його дочок — обидві вони воювали на фронті, — побачу його дружину. Перед моїми очима легенда оживе і перетвориться на людське життя, спуститься на землю. Велике стане малим. Хоч би як я любила дивитися на небо або на море, все одно більше мене заворожує піщинка під мікроскопом. Світ однієї краплі. Те велике й неймовірне життя, яке я там відкриваю. Як назвати мале малим, а велике великим, коли те й те таке нескінченне? Я вже давно їх не розрізняю. Для мене одна людина — це так багато. У ній є все — можна загубитися.
Знаходжу потрібну адресу, це знову масивна і незграбна багатоповерхівка. Ось і третій під’їзд, натискаю в ліфті кнопку сьомого поверху...
Двері відчинила молодша із сестер — Зінаїда Василівна. Ті самі широкі темні брови і вперто-відкритий погляд, як і в батька на фотографіях.
— Ми всі зібралися. Уранці сестра Оля приїхала з Москви. Вона там живе. Викладає в Університеті імені Патріса Лумумби. І мама наша тут. Ось завдяки вам і зустрілися.
Обидві сестри, Ольга Василівна і Зінаїда Василівна Корж, були санінструкторами у кавалерійських ескадронах. Сіли поруч і подивилися на матір — Феодосію Олексіївну.