Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Ми їдемо якимось шосе — ще одна дорога, що я її в очі ніколи не бачив. Будинки тут ще дрібніші, ще більше оцинкованих і убогіших, а люди зовні прямують у той же бік, куди їде зелена автівка. Обабіч шляху здіймаються пагорби. Ці пагорби заввишки з двадцять футів, і я починаю розуміти, що це таке. Гори і гори сміття, навіть не гори — а дюни і дюни, так начебто Сахара раптом взяла й перетворила весь свій пісок на барахло та сміття. Дим тут густий і кислий, немов горять трупи тварин. Люди лазять по сміттєвих дюнах, навіть тих, що тліють, риються в усьому цьому непотребі й набивають чимось свої чорні пластикові мішки. Про зелений автомобіль я майже забув.
Одна за одною спливають хвилини. Дюни зі сміття тягнуться без кінця-краю, а вервечка людей на них усе наповнює свої чорні мішки. Зелений автомобіль уже зник. Я зупиняю машину, розмірковуючи, що робити? Просто переді мною дорогу перебігають двоє хлопчаків, і моя рука тягнеться до приладової панелі. Може, мені варто вийняти пістолет і принаймні запхати його за пазуху? Серце б’ється часто-часто. Що я тут, у біса, роблю? Повз проходять ще двоє юнаків, потім жінка, слідом зграя чоловіків та жінок, хлопчиків та дівчаток — спереду і позаду автомобіля; чоловіки та жінки йдуть човгаючи, а дітлахи — прискоком і підстрибом, і кожен несе з собою чорний мішок. Хтось ударяє автівку, і я підстрибую на сидінні, ривком відчиняючи бардачок, щоб можна було щомиті вихопити звідти пістолет.
Лиш Богу відомо, скільки ще минає часу, перш ніж я нарешті знову тисну на газ. На дорозі, як і раніше, жодної машини, хоча це шосе; з одного боку тут скелі, а з другого — море. Повз мене проїжджає лише білий «Датсун», за кермом якого — чорношкірий з азійськими розкосими очима; він висовує з вікна голову й озирає мене. Міг би присягнутися, що він похмуро супився, що взагалі-то дивно: ми з ним ніколи не були знайомі. Ледве я встигаю наблизитися до повороту ліворуч, як звідти зненацька, немов з нізвідки, вилітає зелена «Кортина» і лупить мене в бік. Я вдаряюся лобом об кермо, а тоді шиєю — об підголівник. Першим з «Кортини» виходить Кубинець (принаймні мені здається, що це Кубинець). Він підбігає до моєї автівки з пістолетом напоготові й упирає мені його під щелепу.
— Стривай, я його знаю. Це один з ваших, — каже він.
— Що? Оце так срань... Діфлоріо? Що за фіґня? Діфлоріо, що за перегони-переслідування?
Вони обидва голосно наполягають на тому, щоб відвезти мене до лікаря, хоча зі мною нічого страшного не сталося. У державній лікарні Кінгстона мені накладають на лобі шви, а я намагаюся не звертати уваги на юрмисько людей у коридорах, а також на сліди крові та ще чогось на підлозі. Лікар навіть не визнав за потрібне зняти з себе хірургічну маску. Я хочу лише одного — поїхати звідси, та ось біда: я не пам’ятаю, як сюди втрапив. Не можу до пуття згадати навіть після того, як бачу біля реєстратури Луїса Джонсона, що незворушно читає газету побік якоїсь чорношкірої жінки.
— Де мій автомобіль?
— Солоденький, тебе підлатали? Маленькому стало легше?
— Мій автомобіль, Джонсоне.
— Не ’наю, десь у гето. Його вже, певно, повністю розібрали на гвинтики.
— Кумедно, Джонсоне. Дуже кумедно.
— Зі мною їхав лас Касас, він і відігнав його до посольства. Все чудово. Доведеться дружині, правда, пояснювати, але авто не так щоб геть розбите.
— Якого чорта, Джонсоне?
— А що я можу сказати, солоденький? У мене хтось висне на хвості, і я вирішую, що треба б цього лайна позбутися. Наступного разу, якщо вирішиш діяти в тому ж дусі, то хоч роби, бляха, це обачніше. Не так уже й багато «Вольво» кружляє по гето. Ти хоч знаєш, куди заїхав? Ходімо.
Ми повертаємося назад до посольства невідомими мені дорогами. У кожному разі, мені здається, ніби їдемо в той бік. Шкода, що при мені немає пістолета.
— Це ти сказав якомусь чорношкірому, щоб «сфотографував» мене? — питаю.
— Ні, не я, та, може, Льюїс. Білий «Датсун»?
— Ага.
— Отже, точно він.
— Хто це був?
— Знаєш, Діфлоріо, я поважаю те, що ти робиш. І в твої справи не лізу.
— Еге ж. Особливо тепер.
— Еге. Те лайно, яке ви з Адлером колотили в Еквадорі, було дуже конкретне. Працювали ви, правда, повільно, ніби срали патокою, однак акуратно.
— Ти й близько не знаєш того лайна, яким ми займалися в Еквадорі.
— Мені відомо не тільки те лайно, яке ви творили в Кіто, а й те, що тут тобі не довбане Кіто.
— Тобто?
— Твоя безглузда кампанія з написання листів — порожній звук у країні, де навіть не знають, як пишеться слово «комуніст».
Під «кампанією з написання листів» він має на увазі листи-попередження про комуністичну загрозу в Еквадорі, якими я пригощав пресу А також розсипку від «комуністичної партії» на підтримку ректора Центрального університету Кіто, аби зганьбити його на виборах, що зрештою вдалося. Має він на увазі й листівки, друковані для Молодіжного фронту звільнення — псевдокомуністичної організації, яку я сам же й створив усього лиш із рекламного «підвалу» в газеті та двох молодих на вигляд іспанськомовних агентів, що вдавали з себе втікачів-ліваків з Болівії (на випадок, якщо хтось захоче з ними зустрітися).
Кінець кінцем через підкуп військової поліції, який мав місце при кожній такій зустрічі, ми успішно деморалізували Студентський комуністичний рух. Під «кампанією з написання листів» він має на увазі й створений з моєї ініціативи Антикомуністичний фронт, і триста сорок людей, які пройшли в себе вдома спецвишкіл з виявлення та знешкодження комуністичної загрози, — бо свій досвід я привіз із Угорщини, де панує затятий комуністичний режим. «Кампанії з написання листів» у його розумінні — це й те, чого нам варте було призначення Аросемени[244], а потім його повалення (після того як він став неминучим тягарем, яким стають латиноамериканці, варто їм нюхнути хоч трішки влади). А ще ж не можна було допустити просочування лайна в «Нью-Йорк таймс», поки такі «специ», як Джонсон і Карлуччі, провалювали Конго. А це, між іншим, вимагало залізних нервів.
— Не подумай, що я кажу це з неповаги до твоєї м’якотілої тактики, Діфлоріо, чи до тебе самого, як на те пішло. Але тут не Еквадор. Еквадор тут і близько не стоїть.
— М’якотілої тактики? Краще б ви дотримувалися такої м’якості в Конго.
— У Конго все чудово.
— У Конго повний бардак. А Ямайка навіть не Конго.
— Комунякам тут не світить.
— Ну, звісно.
— Ти патріот, Діфлоріо?
— Що? Звісно. Що це, в сраку, за питання?
— Ну от. Хоч один з нас. А я тут просто роботу роблю.
— Це та частина, де ти хочеш сказати, що працюєш на втіху собі? От просто за «дякую»?
— Ні, платять мені теж непогано. Хм, патріот. Лайно це все. Твоя проблема в тому, що наш рідний уряд вішає тобі на вуха локшину, а ти й віриш.
— А ти вважаєш, що знаєш мене від і до, так? Кожен лист, який надходить на Ямайку з Куби, Китаю чи Радянського Союзу, як і кожен лист звідси, лягає спочатку на мій стіл. Я маю своїх людей у кожній лівацькій організації по цій країні, яких не вирахував навіть наш сирливий орел Білл Адлер. Ти нічим не відрізняєшся від жодного з тих дванадцяти довбаних ідіотів, яких він злив.
— Як це?
— А так. Усе, що ти робиш, вилазить сраним наверх. Якби хлопці на зразок тебе не робили б раз у раз промахів, такі хлопці, як я, просто не були б потрібні. Я тільки-но склав Список стеження за контролем підривної діяльності, яким дуже-дуже зацікавився Буш[245]. Знаєш, на якому ти в ньому місці, Джонсоне? Оцінка «відмінно» в тебе тільки зі сраного спілкування з терористами.
244
Отто Аросемена Ґомес — президент Еквадору з листопада 1966 до кінця серпня 1968 року.
245
Йдеться про Джорджа Герберта Вокера Буша, на той час директора Центральної розвідки, майбутнього президента США.