Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
— Василю Васильовичу, тут до Вас… — вона зам'ялася і замовкла. Потім відсторонилася, а до кімнати увійшла незнайома літня жінка. Хоча щось невловимо знайоме було в її постаті.
Вона уважно, навіть вивчаючи, поглянула на мене і привіталася.
— Здрастуйте, Василю Васильовичу.
— Добридень. Ви до мене? Проходьте, будь ласка. Сідайте.
Світлана, вирішивши, що її місія виконана, пішла.
Жіночка була хоча й огрядна, але якась уся змарніла. Вона перевальцем підійшла до дивану і громіздко всілася на нього.
Відвідувачка мовчала, і в кабінеті повисла обтяжлива пауза.
— Я- Вікина бабуся, Ганна Петрівна, — нарешті сказала вона.
У мене обірвалося серце.
Вона посиділа ще мовчки, і раптом її суворе обличчя скривилося.
— Де ж наша Вікуля? — заплакала жінка.
Я кинувся її втішати.
— Неправду про неї говорять! Неправду! — схлипувала бабуся. — Не могла вона такого зробити, ні! Віка не така. Вона врятувати хотіла, допомогти. А лікарка, напевно, не так зрозуміла, накричала на неї. Ось дівчинка й образилася. Вона у нас з дитинства така — не виносить кривди, — трохи заспокоївшись, розповідала Ганна Петрівна. — Пам'ятаю, напустує дівча, я її налаю, а вона губки надує, засопе і втече абикуди, сховається. До вечора не докличешся. Голодна, холодна, а гордістю своєю не поступиться… Ми вже всіх родичів обдзвонили, — знову хлипнула бабуся, — ніде її немає.
Вона витиралася хусткою, а я співчував їй мовчки. Відчуття жалості й любові до Віки знову опанували мене. Я вже не сердився на неї.
— А через що ви посварилися? — раптом запитала Ганна Петрівна.
Ох, уже ці бабусі! В курсі всіх справ своїх онучок.
— Та ми, власне кажучи, і не сварилися.
— Вона Вас того вечора чекала, наряджалася все. Пурхала, наче та пташка! Потім хвилювалася, що Ви не прийшли, чи не сталося чого? А наступного дня лист якийсь отримала. Зовсім засмутилася.
— Який лист? — насторожився я.
— А не від Вас то хіба? Щільний такий. Я його сама зі скриньки вийняла. Він мені ще тоді дивним здався. Без зворотньої адреси. І печатки на ньому не було. Ну, штампу поштового. А потім, коли Віка пропала, я намагалася відшукати його. Ніде немає. Або з собою взяла, або знищила.
Прихід Вікиної бабусі і заспокоїв, і стривожив мене одночасно. У Ганні Петрівні я впізнавав знайомі і такі милі мені Вікині риси. Ми були стурбовані долею дорогої нам людини і мимоволі зблизилися.
Мені не давав спокою цей дивний лист… Хто і навіщо його надіслав? І що було в ньому? Ні, не так все просто. Це навіть дуже підозріло. Чиясь зловісна рука, невидима, а тому ще підступніша, продовжувала чинити свої чорні справи.
Наступні два дні жодних істотних змін не принесли. Час тягнувся нудно й довго. І я намагався роботою заглушити, заспокоїти рій моїх стривожених думок і почуттів. Жодних відомостей про зниклих Віктора Тихоновича та Вікторію не було. А невідомість, напевно, — один із найгірших станів. Але як любив повторювати мій татусь: «Час — чесний парубок». Усе колись обов'язково стане зрозумілим. Тільки коли? Чекати було нестерпно й обтяжливо.
Я робив обхід у палаті № 10. Звична вже для мене робота. Але кожного разу було щось нове, яке мало свої особливості, тонкощі. І я вкотре із вдячністю згадував повчання свого батька, переконуючись у їх точності й виваженості. «Однакових хвороб не буває, — вчив він мене, — тому що на них хворіють різні люди. Запам'ятай: немає такого захворювання «гострий бронхіт». Є гострий бронхіт у конкретному випадку Петрова Петра Петровича. Виразкової хвороби шлунку не існує взагалі. Є виразкова хвороба шлунку, приміром, Тугопузенка Сидора Матрасовича або Маргарити Євстахіївни Клоценберг. Загальні ознаки, безумовно, є, але існує безліч індивідуальних особливостей, тому що на перебіг захворювання впливають різні причини: і спосіб життя, і риси характеру, і унікальність, неповторність організму хворої людини».
Ця жінка поступила у відділення вчора. Рикова Ніна Іванівна. Відносно молода, худорлява на вигляд. Гіпертонічний криз. Швидше за все, на нервовому грунті. Я оглянув її. Зараз стан був стабільним.
— Ви не впізнаєте мене, Василю Васильовичу? — запитала раптом вона, коли я вже збирався іти.
Я уважно поглянув на неї. «Рикова, Рикова… Щось не пригадую». Хворих доводиться дивитися багато, вони миготять — не встигаєш їх фіксувати в пам'яті.
Але, справді, обличчя цієї пацієнтки було мені знайоме.
— Ви у нас вже лежали?
— Ні, у вас лежала моя мама.
— Рикова?
— Ні, Пономаренко. Віра Сергіївна.