Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
Відразу за зупинкою, метрів за тридцять, пролягала асфальтована дорога вправо. Я упевнено пішов туди, щоб не привертати зайвої уваги і не викликати не потрібних мені розмов. З розповіді Ніни Іванівни, мені слід було звернути на другому перехресті ліворуч і знайти будинок номер сорок сім по вулиці Інтернаціональній.
Прискорений бажанням швидше розшукати і врятувати Віку, я незабаром побачив потрібні мені зелені ворота з написаним на них білою фарбою номером. Двері були зачинені на клямку, але мені повідомили її секрет, і тому вони слухняно відчинилися. Асфальтована доріжка вела вглиб двору до будинку, що стояв віддалік. Я пішов до нього, на ходу дістаючи ключі. Спочатку я потрапив у невелику веранду, а потім уже в кімнату. У будинку було прохолодно й тихо. З кімнати виходило ще двоє дверей: одні — прямо, а інші — направо. Мені потрібно було саме туди, в комору. Назва швидше умовна, тому що це теж була кімнатка, лише маленька, заставлена всяким начинням, але в кутку справді був вхід у підвал. На ньому висів, а вірніше, лежав великий замок. Забезпечений хазяйкою за повною програмою ключами, я відімкнув притулок і підняв кришку. Звідти війнуло затхлою неприємною вогкістю і холодом. Внизу було темно.
— Гей, є там хто-небудь? — напружено запитав я.
Мені здалося, що у підвалі хтось заворушився.
— Віко! — покликав я.
У відповідь почувся не то стогін, не то схлип.
Я пошукав очима вимикач і, виявивши його тут же на стіні, клацнув ним. Підвал залився тьмяним світлом. Мотузка не знадобилася б все одно, тому що в льох вела дерев'яна драбина. Я обережно ступив на неї і почав спускатися. У кутку біля стелажів з консервацією, серед якогось ганчір'я виднівся… білий привид! У мене перелякано закалатало серце. А потім пройнялося гострим болем і жалістю. Я ледве впізнав в цій змарнілій замурзаній фігурці свою дівчину! Її колись білий халат був забруднений і зім'ятий.
— Віко! — вигукнув я і кинувся до неї.
Вона теж подалася назустріч мені, загримівши ланцюгом, яким була прикута до залізної стійки стелажа.
Я міцно притиснув до себе дороге мені тільце, а моя мила забилася в гірких риданнях.
— Вікульо! Кохана моя! Усе добре, все нормально! — заспокоював я її, гладячи то по голові, то по спині.
— Як ти знайшов мене?! Як ти знайшов мене?! — схлипувала дівчина. — Васю, забери мене звідси! Забери, Василику!
— Добре, добре. Зараз я тебе звільню.
Щиколодка Віки була туго обхоплена ланцюгом, а дві сусідні ланки міцно скріплені замком. Звісно, ключа від нього у мене не було. Необхідно терміново щось придумати! Я кинувся по підвалу в пошуках чого-небудь залізного, щоб розрубати окови, але — на жаль! — окрім бляшаних кришок на банках нічого металевого не знайшлося. Стоп! — пригадав я. — У мене ж у сумці є ніж!
Раптом над нами в кімнаті загрюкали важкі кроки і почулися чиїсь грубі голоси.
Віка перелякано стиснулася.
— Це вони! Це вони! — зашепотіла в жаху полонянка.
— Та тут хтось є, — почувся знайомий голос. — Зараз поглянемо!
І через мить у квадратному отворі показалася голова… Циркуля!
— О! — радісно здивувався він. — Голубки зібралися разом! Яка приємна несподіванка!
— Вадим? Вадим Миколайович?! — приголомшено промовив я, дивуючись, як він міг тут з'явитися.
Я обернувся до Віки і все зрозумів. Її обличчя пашіло ненавистю і презирством.
— Ну що ж, — сказав Циркуль. — Посидьте поки що, а ми зараз вирішимо, що з вами робити. — Він закрив люк, почулося дзвякання замка, і світло згасло.
Ми сиділи з Вікою в темному холодному підвалі, тісно притиснувшись один до одного, і я слухав її історію.
В ту зміну Вікторія працювала в парі з Наталією. Особливої дружби між ними не водилося. Веселій, спритній Віці не дуже імпонувала замкнута, повільна медсестра, але вони підтримували нормальні робочі стосунки. Кожна займалася своїми справами, і це обох сповна влаштовувало.
Надія Миколаївна того вечора була зла, дратівлива. Віка й раніше відзначала її неврівноважену поведінку, інколи їй навіть здавалося, що лікарка напідпитку, але запаху від неї не відчувала. «Нічого, переказиться, це у жінок буває», — спокійно вирішила медсестра і зайнялася виконанням лікарських призначень. Але цього разу все було дещо інакше. Лікарка то зникала кудись, то, з'явившись, надмірно контролювала її роботу, чіпляючись до дрібниць. А потім і зовсім відправила її з нікчемним дорученням в далеке відділення. На несміливу спробу відмовитися, мотивуючи це тим, що саме зараз — час ін'єкцій, Риндіна заперечила: