Контрольний укол

Дістатися до Горіхівки можна було двома шляхами: або з автостанції рейсовим автобусом, або ж автостопом. Оскільки я квапився, то вибрав найшвидший шлях — поїхав на автобусну зупинку, тому що найкоротша дорога — та, яку знаєш.

Як не дивно, у цей час тих, хто бажає їхати в бік Великих Бубликів, було багато: в основному, пенсіонери. Осінь- дачна пора.

Придбавши квиток на найближчий рейс, я насилу протиснувся в переповнений автобус. Тут було душно і шумно. Щасливчики, що зайняли місця для сидіння, весело перемовлялися з сусідами. Пасажири, які стояли, були набагато стриманіші у своїх емоціях. Я звернув увагу на хлопчика років п'яти, який вовтузився на колінах у свого татка, спітнілого від задухи і тому похмурого. Він то тягнувся до вікна, то злазив із колін, то знову мостився на своє місце. Батько, мабуть, зморений вдало проведеним учорашнім вечором, незадоволено намагався приборкати непосидючого малюка:

— Сядь! Заспокойся. Ну чому ти такий неслухняний? Скільки разів тобі можна повторювати?!

— Ага, тату! — не витримало несправедливості хлоп'я. — А тобі скільки разів мама говорила, щоб ти не пісяв у раковину, ти ж її теж не слухаєшся!

Тоненький голосок дзвінко прозвучав у тиші, що раптово настала. Чоловік від несподіванки крякнув і стрімко поліз зав'язувати шнурки на туфлях.

Так, діти — непередбачувані! Я відвернувся убік, щоб не бентежити невдачливого татуся своїм хіхіканням. Адже зараз головне для мене — не проїхати місця свого призначення. А то тоді вже точно буде не до сміху. Я покрутив головою, навіть спробував присісти, щоб краще було видно з вікна орієнтири, які надала мені Ніна Іванівна. Але нічого, крім дерев, що миготіли вздовж траси, не побачив.

— До Горіхівки далеко? — запитав я у літнього чоловіка, що стояв поруч. — Як би не проїхати.

— Не проїдеш. Там півавтобуса виходити буде. Але я скажу, — пообіцяв той і знову замовк.

Я зрадів і заспокоївся. По-перше, тепер точно потраплю куди слід, а по-друге, добре, що звернувся до чоловіка. Жінка б так просто не відчепилася б: а куди? а до кого? а навіщо?

Ми кілька разів зупинялися і траплялося неймовірне: у, здавалося б, вщерть заповнений автобус примудрялися якимось чином протискуватися все нові й нові пасажири. Нарешті мій небагатослівний сусід сказав:

— Зараз буде Горіхівка.

Та я вже й сам це зрозумів із пожвавлення в автобусі, з того, як багато пасажирів заметушилися і стали підійматися зі своїх насиджених місць, на які тут же плюхалися задоволені попутники.

Горіхівка була досить-таки великим селом, що тяглося вздовж дороги, яка розділяла його навпіл. Воно вдало розташувалося на жвавій трасі і тому багато селян працювало в місті — благо, це було поруч, — возили на ринок сільгосппродукцію, а деякі і зовсім перебралися туди на постійне місце проживання. Втім, зв'язків із землею-годувальницею не переривали. І навпаки: городяни купували тут будиночки під дачі, місце було обжите, облаштоване. Будували тут котеджі й заможні люди, так що село зараз виглядало дивно: на тлі звичних акуратних сільських будиночків красувалися химерні дво- і триповерхові хороми.