Кишеня, повна жита
- Автор: Кристи Агата
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4009-4 (fb2)
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Кишеня, повна жита». Краткое содержание книги:
— Так, — сказав Ланс тихим голосом. — Боюся, що так. — Потім, перейшовши на різкий тон, він сказав: — Ради Бога, Пет, утікай звідси. Повернися до Лондона. Поїдь униз до Девонширу або вгору до озер! Поїдь у Стретфорд-на-Ейвоні або в Норфолкське графство, там є чим помилуватися. Поліція не стане тебе затримувати — ти не маєш до цих подій ніякого стосунку. Ти була в Парижі, коли вбили старого, й у Лондоні, коли померли двоє інших. Повір, я стривожений до смерті, що ти перебуваєш тут.
Пет хвилину помовчала, а тоді спокійно сказала:
— Ти знаєш, хто це зробив, чи не так?
— Ні, не знаю.
— Але ти думаєш, що знаєш… Тому ти й боїшся за мене… Скажи мені, хто це.
— Я не можу тобі сказати. Я нічого не знаю. Але я благаю Бога, щоб ти звідси поїхала.
— Любий, — сказала Пет, — нікуди я не поїду. Я відчуваю, що повинна залишитися тут. Чи на краще, чи на гірше. — Потім сказала несподівано зміненим голосом: — Проте зі мною завжди виходить на гірше.
— Ради Бога, що ти маєш на увазі, Пет?
— Я приношу нещастя. Ось що я маю на увазі. Я приношу нещастя кожному, хто стає мені близький.
— Дурненька моя, кохана, ти мені не принесла нещастя. Ти хіба забула, що після того як я одружився з тобою, старий покликав мене додому й захотів зі мною заприятелювати?
— Це так, але що сталося, коли ти сюди приїхав? Немає сумніву, що я приношу людям лихо.
— Моя дорогенька, ти не маєш найменшого стосунку до цих подій. Ти просто надто забобонна, ото й усе.
— Це від мене не залежить. Деякі люди приносять нещастя. Я — одна з них.
Ланс узяв її за плечі й труснув з усієї сили.
— Ти моя Пет, й одруження з тобою стало найбільшим щастям у моєму житті. Тож заштовхай цю істину у свою дурну голову. — Потім, заспокоївшись, він сказав уже більш тверезим голосом: — Але благаю тебе, Пет, будь дуже обережна. Якщо тут блукає хтось зі схибнутим мозком, то я не хочу, щоб саме ти нарвалася на кулю або випила блекоти.
— А чи так важко випити блекоти?
— Коли мене нема близько, то тримайся біля тієї старої дами. Як пак її звати — Марпл, здається. Чому, ти думаєш, тітка Ефі попросила її оселитися тут?
— Ніхто не знає, чому тітка Ефі робить те або те. Лансе, як довго ми ще тут пробудемо?
Ланс стенув плечима.
— Важко сказати.
— Я не думаю, — сказала Пет, — що нам тут дуже раді. — Вона завагалася, а тоді сказала: — Будинок тепер, я думаю, належить твоєму братові? Він не дуже хоче, щоб ми тут залишалися, чи не так?
Ланс несподівано захихотів.
— Звичайно, не дуже хоче, але поки що йому доведеться потерпіти.
— А потім? Що ми збираємося робити потім, Лансе? Повернемося назад до Східної Африки чи як?
— А ти хочеш, щоб ми туди повернулися, Пет?
Вона енергійно кивнула головою.
— Це принесе нам щастя, — сказав Ланс, — бо я теж подамся туди з радістю. Ця країна сьогодні мені геть не подобається.
Обличчя Пет засяяло.
— Як чудово. Бо з твоєї вчорашньої балачки я зробила для себе невтішний висновок, що ти можеш захотіти залишитися тут.
Диявольський вогник зблиснув в очах Ланса.
— Ти тримай язика за зубами про наші плани, Пет, — сказав він. — Я хочу трохи притиснути хвоста нашому любому братові Персівалу.
— О Лансе, будь обережним.
— Я буду обережним, моє сонечко, але я не бачу, чому друзяка Персі має забрати собі все майно та всі гроші.
Схиливши голову трохи набік, схожа на приязного папугу-какаду, міс Марпл сиділа у великій вітальні і слухала місіс Персівал Фортеск’ю. У цій розкішній кімнаті міс Марпл здавалася зовсім не на своєму місці. Її легенька худорлява постать була чужою на широкій парчевій канапі, на якій вона сиділа, обкладена різнокольоровими подушками. Міс Марпл сиділа дуже прямо: у дитинстві та в юності її примушували носити корсет, щоб не сидіти, розвалившись. У великому кріслі поруч неї, вдягнена у вигадливу чорну сукню, сиділа місіс Персівал і торохтіла, не змовкаючи. «Достоту так, — подумала міс Марпл, — як бідолашна місіс Еммет, дружина банківського менеджера». Вона пригадала, як одного дня місіс Еммет прийшла поговорити з нею про те, що вони продаватимуть на День Маків[12], а коли вони про все домовилися, місіс Еммет почала несподівано говорити, говорити й говорити. Місіс Еммет перебувала в досить скрутному становищі в селі Сент-Мері-Мід. Вона не належала до старої гвардії жінок, які хоч і бідували, проте мешкали в пристойних будинках навколо церкви й були близько знайомі з усіма відгалуженнями місцевої знаті, хоч самі могли до неї й не належати. Містер Еммет — менеджер банку — узяв собі дружину з нижчого суспільного стану, у цьому сумніватися не доводилось, і в результаті його дружина почувала себе дуже самітною, бо, звичайно ж, увійти до того кола, до якого належали дружини торговців, вона не могла. Страховище снобізму підняло свою бридку голову й закинуло місіс Еммет на безлюдний острів гіркої самоти.
12
День 11 листопада, коли на вулицях збирають пожертви на користь інвалідів війни, а натомість роздають штучні маки.