Кишеня, повна жита

— Я знаю, як ви себе почуваєте, — сказала міс Марпл.

І це знову ж таки була правда. Чоловік місіс Персівал, либонь, знудився від неї і звертав на неї дуже мало уваги, і їй не вдалося завести місцевих друзів. Поїздки до Лондона й ходіння по крамницях, відвідування ранкових театральних вистав і розкішний будинок, у якому вона жила, не могли надолужити їй відсутність людського тепла у взаєминах із родиною її чоловіка.

— Я сподіваюся, ви не сприймете мої слова як умисну грубість, — сказала міс Марпл своїм лагідним голосом старої леді, — проте я відчуваю, що покійний містер Фортеск’ю не був тією людиною, яку можна назвати доброю.

— Ні, не був, — підтвердила його невістка. — Відверто кажучи, моя люба, між мною й вами, він був огидним старим чоловіком. Я не дивуюся, — я справді не дивуюся, — що хтось вирішив прибрати його з дороги.

— А ви маєте бодай якесь уявлення… — почала міс Марпл і урвала себе на півфразі, — о, люба, можливо, мені не слід би ставити це запитання — бодай якесь уявлення, хто б то міг бути?

— О, я думаю, то був той жахливий чоловік Крамп, — сказала місіс Персівал. — Я завжди дуже не любила його. У нього непогані манери, він нібито не брутальний, але насправді він брутальний. Нахабний — це, либонь, ближче до істини.

— А проте мав бути якийсь мотив, так я думаю.

— Я не певна, що чоловікові такого зразка потрібен мотив. Думаю, містер Фортеск’ю за щось його вилаяв, і я підозрюю, що іноді він багато п’є. Та головне, я думаю, у тому, що він трохи неврівноважений. Як отой лакей, чи дворецький, чи хто там був, який бігав навколо будинку й стріляв у кожного. Звичайно, якщо бути з вами цілком чесною, спочатку я підозрювала, що то Адель укоротила віку містерові Фортеск’ю. Але тепер, звичайно, ця підозра відпала, адже й саму її отруїли. Вона могла звинуватити Крампа, ви знаєте. І тоді він утратив голову й, можливо, щось підклав їй у сандвічі, а Ґледіс побачила, як він це зробив, і тоді він убив і її — я думаю, що небезпечно тримати його в домі. О, моя люба, я хотіла б звідси піти, але думаю, ці жахливі полісмени нікому не дозволять зробити нічого подібного. — Вона імпульсивно нахилилася вперед і поклала свою пухку долоню на лікоть міс Марпл. — Іноді мене змагає почуття, що я повинна втікати звідси, і якщо все це не закінчиться, то я справді звідси втечу.