Кишеня, повна жита
- Автор: Кристи Агата
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4009-4 (fb2)
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Кишеня, повна жита». Краткое содержание книги:
Персівал спохмурнів.
— Так, розпитував. Не уявляю собі, що він хотів про неї дізнатися. Я не зміг розповісти йому багато. Ми з тобою були тоді дітьми. Я лише туманно пам’ятаю, що батько їздив туди, і коли повернувся, то сказав, що з цієї справи добра не буде.
— Що то було — золота копальня?
— Думаю, що так. Батько повернувся звідти, цілком переконаний у тому, що добра з тієї шахти не буде. І не забувай, він не належав до тих людей, які помиляються.
— Хто його заманив у ту справу? Чоловік, якого звали Маккензі, так?
— Так. Маккензі там і помер.
— Маккензі там і помер, — замислено повторив Ланс. — Потім відбулася жахлива сцена. Здається, я щось пам’ятаю… Місіс Маккензі… То ж була вона, чи не так? Приїхала сюди. Накинулася на батька з лайкою й прокльонами. Вона звинувачувала його, якщо я правильно пам’ятаю, у вбивстві її чоловіка.
— Облиш, — стримано озвався Персівал. — Я таких жахіть не пам’ятаю.
— А я пам’ятаю, — сказав Ланс. — Я був трохи молодший за тебе, звичайно. Можливо, саме тому мене та сцена так і приголомшила. Як дитині вона здалася мені справжньою драмою. Де була шахта «Дрозди»? У Західній Африці, чи не так?
— Я думаю, що так.
— Я хотів би подивитися на концесію, — сказав Ланс. — Коли буду в конторі.
— Ти можеш не сумніватися в тому, — заявив Персівал, — що батько не міг помилитися. Якщо, повернувшись додому, він сказав, що золота немає, то золота там не було.
— Мабуть, ти тут маєш рацію, — сказав Ланс. — Бідолашна місіс Маккензі. Цікаво, що сталося з нею та з тими двома дітлахами, яких вона привозила із собою. Адже тепер вони вже дорослі люди.
Розділ двадцятий
У приватному санаторії «Сосни» інспектор Ніл, сидячи у вітальні для гостей, дивився на літню жінку із сивим волоссям. Елен Маккензі мала шістдесят три роки, хоч здавалася молодшою. У неї були блакитні, досить безвиразні очі й слабке підборіддя, що майже не випинало. Довга верхня губа вряди-годи загиналася вгору. На колінах вона тримала велику книгу й, розмовляючи з інспектором Нілом, майже не відривала від неї очей. У голові інспектора Ніла досі звучала розмова з доктором Кросбі, директором цього закладу.
«Вона, звичайно, добровільний пацієнт, — сказав доктор Кросбі. — Ми не вважаємо її психічно хворою».
«То вона не небезпечна?»
«О, ні. Протягом більшості часу з нею можна говорити так само, як із вами або зі мною. Зараз у неї один із її найкращих періодів, тож ви можете поговорити з нею цілком нормально».
Пам’ятаючи про це, інспектор Ніл зробив свою першу спробу почати розмову.
— Дуже вам дякую, що ви погодилися зустрітися зі мною, мем, — сказав він. — Моє прізвище — Ніл. Я прийшов поговорити з вами про містера Фортеск’ю, який нещодавно помер. Про містера Рекса Фортеск’ю. Сподіваюся, ви знаєте це прізвище.
Очі місіс Маккензі не відривалися від її книжки. Вона сказала:
— Я не знаю, про що ви говорите.
— Про містера Фортеск’ю, мем. Про Рекса Фортеск’ю.
— Ні, — сказала місіс Маккензі. — Ні. Безперечно, ні.
Інспектор Ніл злегка розгубився. Він подумав, а чи справді це той самий стан, який доктор Кросбі називає абсолютно нормальним.
— Наскільки мені відомо, місіс Маккензі, ви знали цього чоловіка багато років тому.
— Не багато років тому, — не погодилася з ним місіс Маккензі. — Це було вчора.
— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл, досить невпевнено звертаючись до свого улюбленого слова. — Якщо я не помиляюся, — провадив він, — то ви зробили йому візит багато років тому в його оселю, що називається «Тисова хатина».
— Вельми показний будинок, — сказала місіс Маккензі.
— Так. Так, ви можете назвати його показним. Містер Фортеск’ю, якщо я не помиляюся, спільно з вашим чоловіком володів однією шахтою в Африці. Здається, її називали «Дрозди».
— Я повинна прочитати свою книгу, — сказала місіс Маккензі. — У мене залишилося не так багато часу, а свою книгу я повинна прочитати.
— Так, мем. Так, я вас цілком розумію. — Запала пауза, потім інспектор Ніл провадив: — Містер Маккензі й містер Фортеск’ю поїхали разом до Африки, щоб обстежити шахту.
— То була шахта мого чоловіка, — сказала місіс Маккензі. — Він її знайшов і зробив на неї заявку. Йому потрібні були гроші, щоб задіяти її. Він звернувся до Рекса Фортеск’ю. Якби я була розумнішою, якби знала більше, то не дозволила б йому звертатися до того чоловіка.
— Не треба було дозволяти, я вас розумію. Але він до нього звернувся, і вони поїхали до Африки, і там ваш чоловік помер від пропасниці.