Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
В Лізьє Жюв зійшов з поїзда, відчувши полегшення. Бездіяльність завжди пригнічувала його пристрасну й активну натуру; його покликання було розслідувати, відшукувати докази, а сидіти, чекаючи розвитку подій, і розмірковувати — це було для нього гірше смерті.
Вийшовши з вокзалу, він швидко знайшов візника, який погодився відвезти його в Тілісюр-Лізьє, маленьке сільце, де жили дядько й тітка Клемани, яким Перрон доручив доглядати сина.
— Ви поспішаєте? — запитав візник, коли екіпаж покотився по нерівній бруківці Лізьє.
Жюв заперечно похитав головою.
— Та ні. А чому ви питаєте?
— Тому що моя кобила розтягнула сухожилля, а коли ви не поспішаєте, то я не буду її підганяти.
Жюв подумав, що коли коняка нездорова, то краще було б не запрягати її, і що це нечесно: везти пасажира зі швидкістю пішохода, але передбачливо промовчав. Навіщо сваритися з візником, коли він ще зможе стати йому в пригоді. Як людина бувала, Жюв поводився обережно.
— Так, так, — відізвався інспектор. — Ви маєте рацію, голубе. Краще не поганяти коняку, коли в неї розтягнуто сухожилля. Немає нічого поганого, коли вона трохи пройдеться, але втомлювати її, це вже… Чи не так?
Доречно кинуте зауваження сподобалося візнику.
— Отож-то! Я бачу, що ви знаєтесь на худобі, добродію. Може, ви їдете купувати коней? Я знаю одне дворічне лоша.
Жюв похитав головою.
— Та ні, ви помиляєтесь, я не торгую кіньми.
— А що, коровами?
— Теж ні.
Візник посміхнувся.
— Розумію. Вас, мабуть, цікавлять свині?
Жюв знову заперечно похитав головою.
Його стриманість заінтригувала візника; він ніяк не міг збагнути, ким же може бути його пасажир, коли не займається жодною з трьох, таких ймовірних професій.
— Ви, мабуть, приїхали відкривати нову школу? — висловив він припущення.
— Щось на зразок цього, — таємниче відповів Жюв.
Візник стьобнув свою коняку і заявив зі щирістю, яка межувала з необачністю, властивою нормандцям:
— Коли ви приїхали збирати податки, то, певно, добре заплатите, а коли мені добре платять, то мушу поганяти конячину, дарма що вона шкутильгатиме. Завтра я її однаково продам.
Він зареготав і ще раз стьобнув коняку батогом. Жюв вирішив, що саме слушна мить почати розслідування.
— Та не поспішайте ви так, я маю час. Далеко ще до Тілі?
— Чотири кілометри, я добре знаю дорогу.
Візник пустив коняку ступою й сів боком до пасажира, аби було зручніше розмовляти.
— Що вам сказати, не знаю, хто ви, але я весь час когось та вожу в Тілі. Бажаючих вистачає. Трапляються й такі, що мають відношення до шкіл, як оце я вам уже казав.
— Трапляються! — повторив Жюв і насупив брови. — Це, мабуть, когось із моїх колег ви підвозили… А які вони були з себе?
Візник із силою стьобнув коняку.
— А-а, це я вам можу розповісти. Нічого особливого, двічі підряд, саме так, я підвозив одного й того ж добродія і так і не побачив навіть кінчика його носа.
Інспектор став прислухатися до слів візника ще уважніше.
— Як же це вийшло? — поцікавився він.
— А от так: днями, точніше, минулої суботи, я саме вихилив чарчину в тітки Леба, коли за мною прийшли… Якийсь клієнт заліз у мій екіпаж і вже чекав на мене. Я приходжу й питаю його:
— Куди вам треба їхати?
— В Тілі, — відповідає він.
— Сім франків, — кажу йому, — ну й на чай щось кинете…
Він погодився, і ми поїхали… Він майже не ворушився, сидів у тарантасі, загорнувшись у пальто, і словом не обмовився. Для мене дорога довга, часу вдосталь, то я став до нього заговорювати. А він мені каже:
— Поганяй собі коняку і не заважай мені. То я йому більше нічого й не казав.
— Певна річ, — погодився Жюв.
А візник вів далі:
— Так то так, але він сам до мене звернувся. На перехресті, не доїжджаючи до Тілі, він встає і каже мені:
— Зупинися… Я зійду. Пройдуся пішки. Де живе мер? Я йому відповідаю, що мер живе коло церкви.
— Гаразд, — каже він мені, — а Клеманів ти знаєш?
— Авжеж, вони мають велику ферму на виїзді з села.
— Гаразд, гаразд, — каже він мені.
І не повірите, але дає мені десять франків і каже:
— Їдь собі, я обійдуся без тебе.
Тут візник зітхнув і додав:
— Отаких би мені клієнтів щодня.
Ця розповідь зацікавила Жюва. Що ж то був за чоловік з такими таємничими манерами, що приїжджав минулої суботи, за три дні перед зникненням дитини, і розпитував, де живуть Клемани?
Жюв подумав: «Вибравши цього візника, чи не натрапив я на потрібний мені слід?»