Двоє під однією парасолькою

— А хто перший?

— Дід Василь. Він обіцяв зробити мені мітлу, щоб я літала над селищем.

— Зробив?

— Не встиг.

У її голосі чулися і жаль, що не встиг дід Василь змайструвати літаючу мітлу, і віра, що якби він пожив іще — літала б вона тепер над селищем, неодмінно літала б: не існувало неможливого для діда Василя.

— Він діда Василя обікрав, знаєш, Таю?

Вадим здригнувся від несподіванки. Зінаїда сиділа на ліжку, спустивши на підлогу босі, всі в подряпинах ноги і сердито дивилася на Вадима. Він не помітив, як вона прокинулася, а якщо чесно, то й забув про неї з Костянтином. Хлопченя прокидатися не поспішало, гучно посопувало з-під куртки.

Тая — так ось як звали дівчину! — не дивлячись, відмахнулася від Зінаїди.

— Знаю. Нехай.

І Зінаїда затихла, склала долоньки на гострих колінцях, мов відмінниця на уроці, тихенько слухаючи чужу розмову.

— У вас гарне ім’я, — сказав Вадим. Покатав його в роті, як крижинку: — Та-ая.

Вона знову усміхнулася. Розпочавши — “відмерши”, як у дитячій грі, — вона вже не стримувала себе, не грала в гранд-даму:

— Відьомське… — І, схопившись з підвіконня, наказала слухняній помічниці: — Час будити хлопців. Чуєш, Зінаїдо?

Зінаїда покірно встала, як вічна чергова по класу, пішла в їдальню.

— Нехай Костянтин спить, — сказала Тая. — Він сонько, і це корисно. Підемо і ми, Вадиме Миколайовичу, — не втрималася, додала хитро: — Півень проспівав, час чаклунства закінчився.

Відзначив машинально, що його ім’я Таї відоме — у Зінаїди спитала? — він слухняно відреагував на хитре доповнення:

— А флейта?

— Що флейта? Залиште її. Вона вам більше не знадобиться.

— Тут залишити?

— Можна тут. Потім ви покладете її на місце, звідки взяли, і все зробите, як було. Поспішаймо, Вадиме Миколайовичу, мої хлопці вже прокинулися. Я познайомлю вас.

Сказано: “мої хлопці”.

Не “адідасівські”, не якогось невідомого “мозку” — клону, про зустріч з яким наївно мріяв Вадим.

Її хлопці!

І Вадим, чесно кажучи, і не уявляв уже, що може бути інакше, не пам’ятав, не хотів згадувати, що ще вчора він її до уваги не брав, нарікав безсловесною лялькою. Та мало що вчора було! Вчора він про ранкову першу електричку як про порятунок мріяв.

Різнооку Зінаїду Вадим уже мав щастя знати особисто. Решта п’ятеро, крім сонька Костянтина, вільною шеренгою стояли уздовж стіни в їдальні, як на дипломатичному рауті. Однак здавалися дещо зніченими, скутими — не в стилі подібних раутів.

— Ось, — сказала Тая, — рекомендую, — і повела навколо величним жестом, представляючи всіх разом.

Вадим пішов уздовж шеренги таким собі весільним генералом. Він не знав, як почувається генерал у таких випадках, але сам почувався погано: церемонія мала вигляд надто офіційної. Офіційність підкреслювала сувора Зінаїда. Вона виховано і скромно йшла позаду. Так міністр закордонних справ супроводжує якого-небудь надзвичайного і повноважного посла, доки той, сяючи казенною усмішкою, мне руки членам міністерського кабінету. Втім, Вадим для них і був свого роду послом — чужої і далекої країни, яку нехай і мимоволі, але довелося визнати.