Двоє під однією парасолькою

Меншого лазутчика Зінаїда сама представила, оскільки Вітько був позбавлений слова.

— Колюн це. Сусід ваш по ділянці. Там, за лопухами, їхня огорожа. — І оком на Вадима зиркнула: як, мовляв, він? Чи пам’ятає про огорожу за лопухами? І про мідну дротину, що повзла до нього? Вадим пам’ятав, але теми розвивати не став. Кивнув згідливо, потис маленьку жорстку долоню. А Зінаїда підсумок підвела: — П’ять з половиною йому. Але розумний.

Тоді, в полі, Колюн видався Вадимові зовсім нетямою: п’ять років — вік цуценяти. Та й ця звичка його — за Вітьчину холошу чіплятися. Тепер Колюн дивився на Вадима серйозно і суворо, наче прикидав: чи варто художника у свою компанію брати? Чи рівня він йому, Колюну?

Вадим підморгнув хлопчикові, запитав:

— Ну і що ти вирішив?

Колюн відповів, наче чекав запитання:

— Годитеся.

Отже, виходило, що мала рацію Зінаїда: розумний він, Колюн. Телепат до того ж, думки читає. А втім, тоді і Вадим теж телепат: зумів збагнути Колюна і запитання точне поставив. А стаття в журнал! стверджує незаперечно: телепатії не існує. Сьогоднішній ранок дуже похитнув віру Вадима в незаперечність журнальних аксіом.

— Дякую за довір’я, — сказав він Колюну. — Постараюся виправдати. — Простяг, було, руку — поплескати хлопчика по стриженій потилиці — і відсмикнув: не треба фамільярності.

Залишалися “адідаси”. Вони іронічно усміхалися: мовляв, чудово розуміємо безглуздість ситуації, але — що вдієш! — такі умови гри. Не нами вони вигадані, не нам їх коригувати.

— Алик, — сказав лівий “адідас”.

— Алик, — підтвердив правий.

— Альберт, — пояснив лівий.

— Олександр, — повідомив правий.

Ясно, як день: давній розиграш, на багатьох перевірений і осічок ні з ким не дає. І все ж кожного разу — подумав Вадим — щире здивування співрозмовника робить їм таку ж щиру приємність. Двоє близнюків, дві копії, двоє Аликів. Батьки у них не без гумору. Своєрідного, правда…

— Ну, а мене ви знаєте, — сказав Вадим. — Церемонію закінчено, можна і підкріпитися. Саме час.

— Піду чайник поставлю, — заявила Зінаїда і, ні про що Вадима не розпитуючи, пішла на кухню. Як у себе вдома. Мабуть, частенько вона зазирала до діда Василя, радо приймав він різнооку, як, напевне, і Таю. І не виключено: аби дочекався він, доки підросте Зінаїда, — запропонував би і їй відьомську мітлу змайструвати. У недалекому майбутньому — вважав Вадим — вона б їй пасувала. Як і Таї.

Снідали мовчки. Тобто репліки були: “Передайте, будь ласка, варення…”, чи: “Плесни ще чайку, Зінаїдо!” Або щось подібне. Про головне — ані слова. А тим часом напруга у вітальні явно досягла критичних розмірів, і, якби потрапив під руку звичайний лабораторний вольтметр, зашкалило б його від небачених перевантажень. Дітлахів просто розпирало від бажання ставити запитання. Вадим, який за минулу ніч став професійним телепатом (на Колюні перевірено!), одразу ловив їх у повітрі і готовий був поділитися тим небагатим, що знав.