Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Вадим силкувався відірвати флейту від губів і не міг. Щось жахливе відбувалося з ним. Не він тримав флейту, а вона його, і він лише покликаний був — не знати чиєю волею! — дограти музику до кінця. Він стояв, немов прикутий, біля огорожі, напружуючи легені і ясно відчуваючи, як, незважаючи на ранковий холодок, сорочка стала мокрою від поту і неприємно прилипла до спини, і страшно затекли руки, і губи скорчувало, задерев’яніли вони. І жах — тваринний страх, який заледенів у грудях, заповнив його всього, — від заподіяного — не ним заподіяного, не Вадимом, у тім-то й суть! — чітко тримав, паралізував волю, перетворював його на механічну ляльку, яка тільки й могла дудіти і дивитися, як діти, що сплять, входять у хвіртку, ідуть, ледь погойдуючись у такт мелодії, підіймаються східцями на терасу, ховаються за дверима. І як тільки Зінаїда затягла в будинок братика, темне Щось, яке цупко тримало Вадима, одразу відпустило його, і він, негайно відірвавшись від флейти, мимоволі з огидою жбурнув її на траву.
Селище спало.
Нікого не збудила мелодія, нікого, крім тих, хто вважався ворогами Вадима. Чи не правда, дивна вибірність? Та що вибірність! Усе дивно, щоб не сказати більше. Мав рацію напис на ящику: небезпека крилася в ньому, не відома нікому, страшніша від передбачуваного газу у передбачуваному балоні. Що газ! Зрозуміла річ. А чарівлива флейта незрозуміла, неймовірна, неможлива! Вадим був готовий прийняти без вагань стару обскурантистську формулу: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Але ж було. Адже — повна хата дітлахів, які невідомо чому вилізли із м’яких ліжечок і з’явилися на поклик дудки. Щуролов помстився місту. Там теж був клон, вірніше — клан, тісне братерство ситих бюргерів, які не визнали чужака. Вадим помстився селищу, помстився клону. Вони — ного полонені, можна радіти.
Хотілося плакати. Від безсилля перед Невідомим, Незнаним, Небувалим. Щось надто багато великих літер. Вони видають існування в сучасній людині епохи НТР найдавніших інстинктів, що беруть початок у неоліті чи палеоліті — не сильний Вадим у науці! — змушують його, людину, що, як відомо, звучить гордо, вклонятися, зовсім втративши гордість, усіляким ельфам, тролям, лісовикам і домовикам, вірити у змови і намовлення, приворотне зілля, чаклунство і ворожбу, не сумніватися у правдивості легенд і казок — ну хоча б про щуролова.
А чого в ній сумніватися? Подудів у чарівливу флейту — всі дітки у полоні. Просто і надійно.
Але чому саме ці?
Безглузда істота людина! Вадим стояв біля огорожі, дивився на флейту, що валялася у траві,— чародійну! — і, легко змирившись із фактом чаклунства, думав про те, що в подібний момент будь-якому розсудливому суб’єкту видавалося б абсолютно несуттєвим. Селище велике? Велике, дач, мабуть, на двісті. Дітей у ньому багато? Авжеж. А чому флейта привела до нього тільки вісьмох? Тому що вони — Вони? Але звідки флейта про це дізналася?
Вадим не помітив, що вже оживив чарівливу дудку, наділив її — як того і вимагають умови казки! — спроможністю до осмислених дій. А коли помітив, то нітрохи з того не здивувався: поняття “грати на флейті”, на чому завгодно — від рояля до гребінця з цигарковим папером — з Вадимом несумісне. Воно — з галузі казкового.
Щось забагато казкового, сумно подумав Вадим. Міркувати логічно він був не в змозі. Підібрав флейту, засунув її за пояс джинсів і пішов у будинок.
Діти, які з’явилися на поклик флейти, мирно додивлялися сни.
“Адідаси” спали, зручно вмостившись у кріслах на терасі. В їдальні, за столом-велетнем, опустивши голову на скатерку, сопів їхній десятирічний приятель. Стіл під скатеркою — не перина з пухом, але хлопчик незручностей не відчув. Тут же, на плетеній, як і крісла на терасі, канапці, вкритій домотканою повстиною, лежали і іхтіандри. Цим пощастило більше. По-перше, вони перебували, науково висловлюючись, у горизонтальному, зручному для спочинку становищі. По-друге, на канапі була подушка: нехай не дуже чиста, але м’яка. У Вадимовій кімнаті на його власному ліжку прямо на пледі дивилися сни сестриця Зінаї-да і братик Костянтин. Він, як і раніше, цмокав пальцем, і на губах його захолонула, готуючись ось-ось луснути, прозора булька слини. Зінаїда уві сні обняла брата, аж підім’яла його під себе — для тепла. Вадим зняв із цвяха свою куртку, накрив їх обох.