Двоє під однією парасолькою

Щодо зрозумілого, то тут усе зрозуміло. І нудно.

Щодо цікавого, то обшук взагалі зроблено недаремно: треба випросити у приятеля годинник з Медузою Горгоною, дуже він до інтер’єра у Вадимовій майстерні підійде. А полагодити його — справа нескладна.

Щодо незрозумілого, то Вадим тепер зможе цілий ряд трюків того ж Кіо легко розвінчати. Якщо, скажімо, піде у цирк з якою-небудь милою особою.

Щодо таємничого… Дуже вже напис на ящику схожий на той, біля картонної ракети. Текстуально ідентичний, сказали б філологи. Чи випадково це? Ні, на дачу Вони пробратися не могли: Вадим, ідучи на етюди, все ретельно зачиняв — і двері і вікна. А при ньому ніхто в будинок залізти, здається, не намагався. Текстуальна ідентичність — звичайний збіг. Типовий попереджувальний напис. Мільйони таких скрізь понаклеювані. Вадим узагалі звик реагувати на попереджувальні написи, скажімо: “Не залазь — уб’є!”, “По газонах не ходити!”, “Дверима ліфта не грюкати”, “Не палити!” тощо. І все-таки щось — чи не шосте чуття, дуже доречне серед ночі в майстерні чаклуна? — підказувало Вадимові, що напис зроблено не стільки тому, щоб охороняти того, хто розкриває, скільки для того, щоб зберегти те, що розкривають. Мудрий дід-всезнавець упакував найцінніший, найголовніший свій виріб у герметичну коробку і оберіг її попередженням від дурнів і пройдисвітів. Незважаючи на події минулих днів, що викликали у Вадима сплеск самокритичності, ні дурнем, ні пройдисвітом він себе не вважав.

Що станеться, коли він розкриє ящик? Дача вибухне? Дурниця! Після сьогоднішньої ями-пастки жодні вибухи Вадимові не страшні. Порушить він останню дідову волю? А якщо це воля не діда? Якщо це хтось інший накреслив? Та і який смисл ховати від людей Щось таким примітивним методом? Невже той, хто ховав, не відав, що сьогодні нікого подібними написами всерйоз не зупинити? Швидше навпаки. А якщо так — розкриваємо.

Вадим узяв ящик і потрусив його. Всередині щось застукало, наче упаковка велика була для цього “щось”.

А раптом там змія? Ні, дід рік тому помер, будь-яка змія давно здохла б без повітря і без їжі. А якщо балон із смертельним газом? То Вадим ящик збирається розкрити, а не балон. Якщо там балон, він його не чіпатиме.

Міркував так, а сам тихенько їхав на табуреті до шафи, де в діда стамески зберігалися. І як доїхав — наважився. Поклав ящик на столярний верстат, взяв у ліву руку стамеску з тонким сталевим полотном, у праву — молоток, приклав вістря інструмента до клеєного шва на ящику, тукнув молотком. Стінка — чи кришка? — несподівано легко відійшла, Вадим відклав молоток і, орудуючи однією стамескою, розкрив ящик. Всередині лежала флейта.

Дивно, подумав Вадим. У чому небезпека? Звичайна флейта, явно старовинна, твердого вишневого дерева, покрита темним лаком, що місцями потріскався, — вона здавалася такою ж безпечною, як і білувата гітара фабрики Луначарського, звична семиструнна душка. На дідовому місці Вадим замінив би цю флейту в ящику із страшним написом — ну, скажімо, пістолетом Макарова: все-таки пугач, можна ночами поодиноких перехожих грабувати, небезпека навіч. Але чомусь не без містичного — хоча і не дуже явного! — страху Вадим узяв флейту, провів пальцями по її теплому тілу. Воно і насправді, здавалося, берегло тепло рук, що тримали її сто, двісті чи триста років тому. Як вона потрапила до діда? Хтось приніс відремонтувати? Судячи із скрипок, дід не нехтував і музичними інструментами: лагодив їх чи настроював. Та все ж: чому небезпека? Камуфляжний напис, вирішив Вадим. Схоже, флейта ця — досить цінна річ, як скрипка Страдіварі чи Гварнері, і дід заховав її від сторонніх очей і рук, які могли прийняти її за звичайну дудочку.