Двоє під однією парасолькою

Але Зінаїда на провокацію не піддалася.

— Самі знаєте. — І раптом закричала тоненько: — Дасте ви мені справою зайнятися чи ні?

— Що ти репетуєш? — розгубився Вадим. — Хто тебе зачіпає? Займайся, будь ласка. Якою ж справою?

— Підлогу я помити зібралася. Живете зовсім мало, а всю підлогу забруднили, дивитися нудно. Ідіть-ідіть звідси. Працюйте. Вам Тая наказала.

— Якщо Тая… — Вадим посміхнувся. Слово Таї — закон. І для нього, виходить, теж закон? Попід стіночкою він пішов мимо лютої Зінаїди: вона його, дармоїда, так і їла своїми різноколірними очима. Запитав напослідок, стараючись, щоб запитання байдуже пролунало, ніби між іншим: — А скільки років вашій Таї?

— Дев’ятнадцять, — з незрозумілою гордістю сказала Зінаїда. — Вона вже доросла. Вона в технікумі навчається. В медсестринському. — І, вважаючи розмову закінченою, знову за відро взялася.

А Вадим у своїй кімнаті заховався.

Сів на ліжко, акуратно застелене Зінаїдою. Куртка, що слугувала їм за ковдру, висіла на своєму цвяху. Підлога в кімнаті ще мокрою була: Зінаїда прибирання з неї розпочала.

Тая наказала.

Нащо дев’ятнадцятирічній розумній і вродливій дівчині верховодити малечею? Для самоутвердження? Для полегшення власного побуту? Один — те зробить, інший — інше. Чи до Таї, як колись до діда Василя, малеча сама тягнеться, як на світло? Зінаїда сказала, що Тая навчається у “медсестринському” технікумі. Інакше — в медичному. Буде медсестрою. Вадимові, шанувальнику старовини, більше подобалося забуте: сестра милосердя. Милосердя — це не тільки жалісливість, жалісність, але і, як Даль примічає, готовність робити добро усякому, хто його потребує. А хто, скажіть, його не потребує? Немає таких.

Діти, як ніхто, чужу доброту відчувають. Он їх скільки навколо Таї. Ці семеро — найвірніші? Найближчі? Чи просто вони в “справі Вадима” зайняті були, а решта — Вадим не сумнівався, що решта теж існують: селище велике — в інших Таїних заходах беруть участь? Яка, по суті, різниця.

“Справа Вадима”. Термін який створився! А вся “справа” виїденого яйця не варта. Захотілося гарному дівчаті привернути увагу заїжджого таланту, спорядила вона на подвиги свою пажеську гвардію, а коли терпець таланту увірвався, з’явилася рятівницею.

“Тая працювати наказала…”

А якщо він, Вадим, працювати не хоче? Якщо він, що давно запізнився на першу ранкову електричку, денною вирушить?

Не вирушить. Вадим знав, що зараз візьме етюдник і піде писати, тому що найзагадковішим в усій нинішній гофманіані було гостре бажання працювати, яке знову виникло. І ще упевненість, що тепер усе піде пречудово.

А все інше Тая пояснила: по-своєму, з жартами, з бісиками у великих зелених очах, але досить реалістично, як і треба було Вадимові, любителю логічно розмірковувати. Дід Василь у місцевих дітей своєю людиною був, вони про все в його будинку знали. І про флейту, напевне. Хтось приніс йому інструмент: підклеїти, підлакувати, голос виправити. А голос дід виправити не зміг. Чи не встиг, смерть завадила. Хрипить флейта, це і Вадиму, який не має слуху, ясно.