Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Значить, я просто зобов’язана була завадити тому, щоб ви виявили флейту. Ну, не пустити вас у майстерню діда. Відвернути увагу, змусити спати. Хіба мало як можна. На це мене могло вистачити, якщо я відьма?
Вадим чесно визнавав правоту Таї. Справді, яка ж вона відьма, коли не вміє передбачити події хоча б на добу вперед? Чи не може приспати людину? Останнє будь-якому лікареві-психіатру доступне, не те що відьмі.
— Тут ви маєте рацію.
— Отож-то. Який же висновок?
— Ви не відьма, — слухняно зробив висновок Вадим.
Але Тая чомусь образилася. Чи зіграла образу.
— Даремно ви так. Все-таки я жінка.
— Жінка, а не відьма.
— Ой, Вадиме Миколайовичу, яка жінка відмовиться від того, щоб її чоловіки відьмою вважали? Немає таких, не знайдете… А я іншого висновку від вас чекала. Логічнішого.
— Якого, Таю?
— При чому тут флейта?
— Як при чому? — сторопів Вадим. — Вона ж є?
— Є.
— І я грав?
— Не сперечаюся. Хоча… — вона пом’ялася, — грою це важко назвати.
— Дозвольте, — тепер образився Вадим, — я флейти в руках ніколи не тримав! Я взагалі не маю слуху! Я грав! Сам! — Голос до крику підняв — так, що у двері кухні зазирнула здивована Зінаїда.
Тая, не обертаючись, кинула:
— Згинь! — Зінаїда щезла, а Тая, заспокоюючи Вади-ма, усміхнулася, забрала у нього чашку, на кухонний стіл поставила і легенько, кінчиками пальців, погладила по руці. — Грали. Підтверджую. Для першого разу — просто геніально. Учитися вам треба.
Вадим на дешеві лестощі не піддався.
— І грав! А флейта чарівлива. Чого ж ви тоді до мене строєм з’явилися? Очі заплющені, роти відкриті. Як ніхто не спіткнувся — не збагну. Теж чародійство.
— Здалося, — спокійно сказала Тая.
— Що здалося?
— А це… — Перекривила: — “Очі заплющені, роти відкриті…”
У Вадима навіть подих перехопило від такого неприхованого нахабства. Він уже забув, що вся розмова жартівливо почалася.
— Ви що, серйозно?
— Цілком.
— Можливо, мені взагалі все привиділося? — на уїдливий тон сил вистачило. — Можливо, вас взагалі тут немає?
— Чому ні? Ось вона я. Торкніться… — руку простягнула, сама Вадима торкнула — знову провела пальцями по зап’ястю.
Але Вадим свою лінію чітко гнув:
— Може, ви до мене не йшли уранці під флейту?
— Йшли. Під флейту.
— Самі?
— В тім-то й річ, що самі. — Вона підвелася і підійшла до Вадима майже впритул. Тепер він бачив, що вона все-таки нижча за нього: очі її виявилися десь на рівні його губів — звичайнісінькі собі очі, ніякі не відьомські. Ну, гарні-гарні: зелені, глибокі, широко розставлені. Ще — лукаві, сміхотливі. Але звичайні! І цей факт чомусь був приємний Вадимові. — Ми самі до вас прийшли, Вадиме Миколайовичу. Прийшли, тому що ви того хотіли. Тому що вам погано стало. А яка жінка — якщо вона відьма! — допустить, щоб добрій людині стало погано? Добрій, — повторила слово з якоюсь дивною інтонацією, нібито укладала в нього більше, ніж Вадим міг почути.
А він почув. І розгубився.
Запитав тільки:
— Як ви дізналися?
— Як? Ви на першу електричку зібралися, правильно? Нам до неї встигнути хотілося.
— Як ви дізналися? — повторив Вадим.
— Ось це якраз чародійство, — несподівано засміялася Тая. — Ну самі подумайте: пішли б ви в усіх на виду, з чемоданами в оберемку?
— Він у мене один. Маленький, — зовсім безглуздо повідомив Вадим.
— А хоч би й так. Ви ж у нас го-о-ордий… — відійшла від Вадима, притулилася до одвірка. — А працюватися вам тепер буде дуже-дуже добре. Знаєте чому?
— Чому? — слухняно запитав Вадим.
Вона кілька секунд помовчала, потім скоромовкою відповіла:
— Тому що тому.
Можливо, Вадимові здалося, але щось інше вона хотіла сказати — всерйоз, а не жартома.
— Це мені не пояснення, — упирався він.
— Чому? — сама невинність.
Відповідь шукати не довелося:
— Тому що тому… — як вона, так і він. Тим же методом.
— А як на мене — то прекрасне пояснення! — знову засміялася Тая. — Ви зважте, Вадиме Миколайовичу, що воно все на світі пояснити може. І нас, і флейту, і невдачі ваші. — І знову серйозно: — Будемо вважати, що вони закінчилися — невдачі.
— Ви Кассандра? — усміхнувся Вадим.
— Хто це?
— Так. Була ясновидиця.
— Яка ж я ясновидиця, Вадиме Миколайовичу? У мене жіноча логіка, — це вона не без гордощів заявила. — За нею людина не може бути сама. А ви все сам та сам. Як упир.
Упир — це, іншими словами, вовкулака. Вампір. Порівняння пересмикнуло Вадима.
— А тепер я не упир, тому що нас багато.