Двоє під однією парасолькою

— Велике прохання до вас, Вадиме Миколайовичу, — сказала вона навдивовиж ласкаво, — звільніть Зінаїду від роботи, помийте все самі. А Зінаїда тут посидить з усіма. Дуже пошепотітися хочеться, та, боюся, ви нам завадите. — І додала тихо, з якоюсь обіцянкою в голосі: — Не ображайтеся, гаразд?

Мив чашки і блюдця, добре, хоч їх небагато було. Не любив він це заняття, гребував ним. Вдома збирав брудний посуд з тиждень, потім весь оптом у ванну звалював, водою заливав, зверху порошок сипав. А як відмокне, вмикав душ на повну силу і плескав ним небагаті свої сервізи “з бору по сосонці”. Швидко виходило. Хоча — мати стверджувала, коли приїздила до сина, — не стерильно.

Пошепотітися їм, бачте, треба! А що? І треба. Зморилися хлоп’ята від цікавості. А Тая їм про флейту розповість, легенду про щуролова нагадає — чим не пояснення? І головне, переконливе. Реалістичне. Публіка, задоволена, розходиться по домівках. До речі, підуть вони по домівках чи тут залишаться? Вадим зловив себе на думці, що не хоче залишатися сам. Теж дивина, але ж дивні речі сьогодні з ранку без кінця виявляються. Вадим уже і дивуватися перестав.

— Але ж ви так і не відповіли на моє запитання.

Тая. Як вона в кухні з’явилася — не почув. І це не дивує.

— На яке, Таю?

— Ви любите логічно розмірковувати?

Ось що: було таке запитання. Після нього він її відьмою і обізвав. До речі (знову “до речі”! Скільки вже цих “до речі” сьогодні даремно згадувалося…), її відьмарство все пречудово пояснює. І впевненість, що невідомо звідки взялася, пояснює — в тому, що Вадим просто обожнює логічно міркувати. Саме впевненість: знак запитання вона для пристойності поставила.

— Ви ж знаєте.

— Знаю? Швидше здогадуюся. Послухайте, любий Вадиме Миколайовичу, невже ви всерйоз вважаєте мене відьмою? — Вона присунула ногою табуретку, сіла на неї верхи: табуретка зовсім зникла під її широчезною спідницею.

— Всерйоз? — скористувався її “зброєю”, щоб відтягти час, вигадати потрібну відповідь. — Сьогодні про це поняття всерйоз говорити не варто, вибачте за каламбур.

— А чому б і ні? Давайте все-таки поміркуємо логічно. Припустімо, я відьма. Значить, якась чародійна сила в мене є. Правильно?

— Правильно.

— Це вже добре, — вона явно мала задоволення від жартівливого базікання. Та й Вадим жартом захопився, так і стояв з невитертою чашкою в руках. — Чому ж тоді я дозволила вам виманити нас флейтою?

— Флейта виявилася сильнішею від вашого… е-е… відьмарства.

— Але я, як ви помітили, і раніше знала про неї.

— Помітив, — Вадима цілком влаштовували логічні розмірковування на рівні казки про щуролова. Легко і приємно. Відмінне полірування мозку. Коли вони, що мов той вольтметр, не зашкалилися.