Двоє під однією парасолькою

Найдивніше (це чомусь зовсім не дивувало Вадима), — він, як йому чулося, саме грав, а не дудів безглуздо, що треба було чекати від людини, яка не тримала в руках нічого складнішого за піонерське горно. Він грав, легко перебирав пальцями, і тиха, як і досі, ледь хриплувата (стара, мабуть, флейта, не встиг її дід настроїти) мелодія линула над полем, і над лісом, і над вулицею, забиралася у відчинені вікна будинків, жила в тісних і жарких від нічного дихання спальнях, закрадаючись у передсвітанкові теплі сни, але нікого, напевне, не могла розбудити — такою, повторюємо, тихою була, вкрадливою, ніжною. І, можливо, тільки ледь-ледь змінила вона ці сни, пофарбувала їх у яскраві і радісні кольори, додала сонця і світла, і, як не дивно, міцності додала усім тим, кому не призначалася. А кому призначалася…

І тоді Вадим, не відриваючи од губів вишневого мундштука, продовжуючи тягнути п’янку до одуріння мелодію, раптово розплющив очі — підштовхнуло його щось? — і побачив дивну, неймовірну, фантастичну процесію, що йшла вузькою вуличкою селища. Попереду, примруживши очі й усміхаючись щасливо, йшла — вірніше, пливла, ледь торкаючись трави босими ногами, недавня дівчина в сарафані-розмахайці, і її довге, гаряче на сонці волосся летіло за нею, як вогненний прапор незнаної Вадиму держави. Позаду, відставши од неї на крок, пліч-о-пліч йшли двоє “адідасів” — в улюблених синіх маєчках, але без джинсів, в самих плавках і теж босоніж. Потім йшли лазутчики-іхтіандри, семирічний і п’ятирічний, в кольорових трусиках, тільки сухих поки що, і молодший — як і тоді, біля квітів, — тримався ручечкою за холошу старшого. Слідом тупав голий по пояс, але в дорогоцінних своїх тренувальних шароварах десятирічний супутник “адідасів” — з першого, так би мовити, явлення їх Вадимові. І йшли позаду сестриця Зінаїда із братиком Костянтином: вона в тому ж сарафанчику, що немов зрісся з тілом і не мав кольору; він — голий, шоколадний, умитий, з пальцем у роті. І що незрозуміло: всі, як і дівчина, ухитрялися — і непогано в них це виходило, рівнесенько! — іти з заплющеними очима, наче і не прокидалися вони ще, наче бачили дивний до неможливості сон, у якому найзліший ворог грав на флейті, і міцна нитка мелодії притягувала їх до нього, мов у старій-старій казці про щуролова. Там теж була флейта, і юний музикант, і прекрасна дівчина, і неслухняні злі діти.