Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
А на шкіряному кріслі, що потрапило на дачу з якогось начальницького кабінету, відкинувши голову на спинку і розметавши по чорній оббивці мідне волосся, спала дівчина. Чи удавала, що спала. В усякім разі, повіки її — чи це привиділося Вадимові? — ледь здригнулися, трохи відкрилися, коли він увійшов. Придивився: ні, начебто… Спить.
Він сів на складаний похідний стільчик — більше в кімнаті меблів не було, а в їдальню за стільцем йти не хотілося, боявся передчасно гостей незваних розбудити — і став чекати. Голова здавалася порожньою і легкою: відірви — полетить, вітром підхоплена. Думати ні про що не хотілося. І спати, як не дивно, теж. Флейта, мов кинджал, стирчала за поясом на стегні. Вадим боявся випустити її з виду, раз у раз торкав ліктем: чи тут? Мухою пійманою билася єдина думочка, що заблукала: що він з Ними робитиме, коли Вони прокинуться, коли прийдуть до тями і збагнуть, що не у власних ліжечках лежать — у стані ворога злого, заклятого, в ганебному полоні, куди до того ж невідомо як потрапили.
Ні з того ні з сього ще одна муха-думочка забилася — і геть безглузда: коли Вони встигли одягтися? Адже не спала ж, скажімо, ця дівчина прямо в сарафані? Вона — за логікою казки — у нічній сорочці прийти повинна була. Як спала. Чи — на вулиці навіть уночі жарко — взагалі гола. Це, до речі, відьмі дуж-же пасувало б, не без жалю подумав Вадим.
Він ліктями в коліна вперся, голову на руки поклав. Не заснути б ненароком. Не проспати б гостей, які, звичайно підуть, забачивши сплячого господаря. Підуть і будити не стануть… Перевірив флейту — на місці. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі: дівчина, не міняючи пози, вичікувально, без посмішки на нього дивилася, паче вимагала пояснень: звідки вона тут?
— Доброго ранку, — сказав Вадим.
Дівчина не відповіла, роздивлялася Вадима. Очі у неї пасували до волосся — зелені, як у булгаковської Маргарити. Чи простіше: як у ящірки. Варто, щоправда, зауважити, що ящірку Вадим бачив лише одного разу. Завмерши в бронзі, вона стояла у вікні антикварної крамнички на полірувальній брилі малахіту, і круглі очі її були і справді зелені — з малахіту ж виточені.
— Радий вас вітати в цьому будинку, хоч і не мій він, — сказав Вадим.
Його гнітила мовчанка, він не вмів мовчати, а дівчина все дивилася на нього, майже, здається, не кліпаючи, голови не повернувши, завмерши, мов та ящірка на брилі малахіту, але не відчувалося в ній жодного напруження, скутості — вільно сиділа, легко, а що не ворушилася — так, може, лінощі ранкові.
— Ви що, німа? — не без роздратування запитав Вадим. — Чи навіть глухоніма? Яке нещастя! Доведеться писати.
— Припиніть, — неголосно сказала дівчина, як і раніше не рухаючись. Голос у неї виявився низьким, чистим — студійним. Тоді, в лісі біля поваленої сосни, вона теж щось говорила, але Вадим не запам’ятав голосу: надто схвильований був її витонченою підступністю. — Як ви нас сюди доставили?
— Нас? — Вадим не намагався зволікати із відповіддю. Він справді не зрозумів, як дівчина здогадалася, що на дачі — всі Вони. Кинув погляд на ліжко: — Адже не всіх… Як? Не повірите, але — флейта… — Він поплескав пальцями по інструменту.
Дівчина очима повела, флейту побачила. Без здивування запитала:
— Котра година?
— Сьома.
Тут дівчина вперше посміхнулася — ледь-ледь, куточком рота. Сказала протяжно:
— Так рано підняли…
Дивно, але Вадим відчув неясну провину. І справді, що це він собі дозволив, негідник, — виспатися дамі не дав! Невідомо чому бентежачись, зачастив:
— Вас ніщо не дивує? Неймовірно! Я б здивувався. Так, до речі, і здивувався. Уявляєте: граю я на флейті, а тут ви всі. Марення!
Розумів: ні до чого перед нею солов’єм розливатися, а зупинитися не міг. Ніби гнав його хтось.
— Чому ж марення? — Дівчина відверто насміхалася з нього. Навіть посмішку собі дозволила — впівнапруги. — Адже всі ми тут…
Здавалося, вона — глузливим своїм тоном, поважно-зневажальною поведінкою, відсутністю будь-якого подиву — хотіла сказати: тимчасова перемога, старий, ти узяв нас зненацька. І Вадим знайшов у собі сили розізлитися.
— Отож-то! З’явилися, як телята за пастухом. Тільки що не мекали.
Тут дівчина посміхнулася на повну силу і, як писалося в старих амурних романах, Вадим був убитий наповал. Посмішка у неї… Нащо даремно розстроюватися! Вадим надто добре пам’ятав її посмішку, так і не дописану ним — там, біля сосни.