Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
Ступив крок. Потім іще, потім став на коліна і почав блювати. Відповз трохи, лежав. Знову підвівся. Тепер зробив сорок чотири кроки. Присів на каменюку. Озирався навколо. Якісь дивні чорні кола, наче випалені на землі. І в тих колах обгорілі купки. Їх було багато, кілька десятків. Потім менше, вже поодинокі. Я знову пішов. Багато слідів копит на землі. Вершники були, вони мені не ввижалися! Куди ж вони поділися? Ось іще гвинтівка на землі. Маузер. Бачив таку в німців. Узяв її, використовував як ціпок. Ішов далі. Час від часу сідав відпочивати. Хотілося пити. Хотілося лягти. Але я йшов.
Вийшов на дорогу і поплентався нею. За деякий час почув стукіт копит. Повернувся, побачив кількох вершників, що їхали до дороги. Вони наче їхали до мене, але якось неквапливо, чомусь не наважувалися наблизитися. Я зупинився, чекав їх. Вони теж зупинилися. Не міг їх роздивитися. Навіть порахувати, скільки їх, бо в очах усе розпливалося. Якби вони напали, я б і підстрелити їх не зміг!
— Хто ви? — крикнув їм.
— Ви живі? — почувся голос. Здається, знайомий.
— Не знаю, — чесно відповів я, бо все було якось дивно.
— Іване Карповичу, це ж ви?
Я подумав. Іван Карпович? Я? Не знав. Зробилося зле, я поточився, намагався встояти, але не зміг, упав. Темрява і тиша обійняли мене, залізли у вуха та очі, наповнили рот і стишили серце.
Коли опритомнів, лежав уже не на землі. Якесь ліжко. У хаті. Незнайомі запахи. Поруч сиділа якась жінка. Побачила, що я розплющив очі, щось сказала. Я не знав цієї мови. Вона підвелася і вийшла. Потім повернулася з чоловіком. Це був той вірменський охоронець, із яким я розмовляв уранці. Він став переді мною на коліна і поцілував руки.
— Ви живі, Іване Карповичу! — Він аж затремтів.
— Де Я?
— Ми відвезли вас у село. Скоро сюди приїде лікар з Карса.
— Мене знову спробують убити, — попередив я.
— Тут ви у безпеці. Село охороняє півсотні озброєних чоловіків. І з Карса їде сам Гарегін із загоном. Вам немає про що турбуватися.
— Ті нападники, вершники, чому вони не вбили мене? Де вони поділися? — спитав я.
— Я не знаю, не знаю! Ми ж утекли в інший бік. Ви повели їх усіх за собою, ви врятували нас!
— Води, — попросив я.
— Так, зараз.
Мені дали попити, я знову провалився в якесь марево. Потім прокинувся від голосів. До кімнати, де я лежав, увійшов Гарегін Нжде, навхрест перемотаний стрічками з набоями. Він чомусь схилився переді мною, поцілував руку.
— Прошу вибачення, Іване Карповичу. Це я винен.
Я не розумів, про що він. Здивовано подивився.
— Я мусив дати вам охорону. Хоча б кілька десятків бійців. Я чув, що кілька загонів курдів нишпорять у тилу, але думав, що це просто розвідка. А вони чекали на вас. Вибачте, Іване Карповичу, це моя помилка, моя ганьба. Я запросив вас у гості й не зміг уберегти від ворогів! — Він знову поцілував мені руку. — Але великий Давид урятував тебе!
— Хто врятував? — не второпав я.
— Давид Сасунський! — урочисто вимовив Гарегін.
— Хто це?
— Ти не знаєш Давида Сасунського? — здивувався він. Я закрутив головою Ніколи не чув. Може, це генерал якийсь? — Бачиш, а він тебе знає! Він сховав тебе у полах своєї бурки!
— А де ділися нападники?
— Він спопелив їх блискавками! Кілька десятків! А решта втекли так швидко, як тільки могли!
Я заплющив очі, геть нічого не розумів. Просто добряче вдарився головою.
— Звідки ти знаєш, що сталося? — спитав я.
— Наші хлопці втекли до пагорбів і залягли там. У них був бінокль, вони все бачили! І вони розповіли, як Давид прикрив тебе і знищив нападників! Це знак, Іване Карповичу, великий знак! Давид Сасунський явився нам, ми переможемо!
— А раніше він так робив?
— Він жив багато сторіч тому, але існувала легенда, що коли Давид Сасунський явиться, то Вірменія скине ярмо рабства! І ось він з’явився! Не просто з’явився, а врятував вас, Іване Карповичу! Тим самим указав на вас як на ватажка нашої боротьби! Блискавками вбив ворогів!
— Блискавки? — скривився я. Грім я справді чув, чи мені здавалося, що чув.
— Блискавки! Давид випалював тих курдів живцем!
— Це був не Давид, — тихо сказав я.
— Ні, це був саме Давид! Хто б іще міг захистити тебе від загону диких курдів! — запевнив Гарегін.
— Він розмовляв по-нашому, — тихо мовив я. — Сказав мені, щоб я лежав, щоб не вилазив.
— Давид не міг розмовляти російською!
— Не російською, українською.
— Що це за мова така? — здивувався Гарегін.
— Нею балакають там, звідки я родом. Її ще називають малоросійська говірка. На Кубані нею балакають, у Львові, на Волині, у нас на Полтавщині і ще багато де.
— Ви впевнені, Іване Карповичу? — розчаровано спитав Гарегін. — Вам же могло привидітися! Ви ж головою вдарилися! Вам треба відпочити! Полежте! Це був Давид Сасунський, більше немає кому! Це він, він! Відпочиньте, а потім ми поговоримо!
Він пішов, жінка напоїла мене чаєм, я заснув. Прокинувся від гуркотіння двигуна. Якісь розмови. Потім до мене увійшов чоловік із погонами полковника.
— Іване Карповичу, полковник Крестов. — Він чомусь приклав руку до кашкета і витягнувся струнко, наче тут іще генерал якийсь був. — За наказом командувача фронту керуватиму вашою охороною!
— Моєю охороною? — я подивився на полковника і відчув слабкість. Нічого не розумів. Що відбувається?
— Так точно! Зараз зі мною два ескадрони козаків і бронеавтомобіль, на якому доправимо вас до Карса. Там наш фронтовий шпиталь, який охоронятиме рота солдатів при трьох кулеметах, і там ваше життя буде в безпеці. Пропоную їхати.
Зайшли солдати з ношами, поклали мене на них і винесли. Якесь гірське селище, панцерник «Накашидзе-Шаррон». Мене занесли у нього, влаштували на тюки з сіном, укриті простирадлом. Ми вирушили. Дорогою до панцерника підсів полковник, який розповів, що генерал Юденич був дуже роздратований нападом на мене, тому наказав забезпечити надійну охорону і унеможливити повторення замахів.
— Я за вас, Іване Карповичу, тепер відповідаю головою! Пан генерал сказав, що ви близькі до того, щоб викрити в Карсі турецьких шпигунів, які намагаються вас убити. Тепер буду весь час біля вас.
— Чи не забагато мені честі? — спитав я.
— Іване Карповичу, це наказ, який я виконаю будь-що-будь. Також мені доручено допомагати вам у розслідуванні. За вашим наказом я можу проводити арешти, доставляти необхідних вам людей для розмов чи допитів. Тільки скажіть, що потрібно.
— Зараз мені потрібно відпочити, — попросив я.
— Без жодного сумніву. Відпочиватимете стільки, скільки забажаєте.
З охороною і без пригод мене довезли до Карса, де розмістили у шпиталі, який займав будівлю колишньої мечеті. Для мене виділили окремий будинок поруч. І вдень, і вночі навколо будинку чергували солдати. Пройти всередину могли тільки лікар та три медсестри. Їжу, яку носили мені, спочатку давали солдатам, щоб мене не спробували отруїти.
Я лежав собі на животі чи на боках, мені приносили їсти, перев’язували рану, час від часу заходив полковник Крестов. Він дуже ретельно ставився до виконання своїх обов’язків, особисто перевіряв караули, і хай тільки солдат розслабився, а ще гірше того — задрімав, як полковник його відправляв на гауптвахту. Я безсило лежав і не дуже розумів, що робити. Голова вже боліла менше, рана на сідниці загоїлася, але бажання підводитися і щось робити не було. Я валявся і тихо стогнав.