У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Очі заплющу, все знову перед собою бачу...
Снаряд улучив у склад із боєприпасами, спалахнув вогонь. Солдат стояв поблизу, охороняв, його обпалило. Це вже був чорний шматок м’яса... Він лише стрибає... Підскакує на одному місці... А всі дивляться з окопчиків, і ніхто з місця не рушить, всі розгубилися. Схопила я простирадло, підбігла, накрила цього солдата і відразу лягла на нього. Притиснула до землі. Земля холодна... Ось так... Він скидався, поки не розірвалося серце, і затих...
Я геть закривавлена... Хтось зі старих солдатів підійшов, обійняв, чую — каже: "Скінчиться війна, і якщо вона залишиться жива, з неї людини все одно не буде, їй тепер кінець". Мовляв, що я серед того страхіття, і зазнати такого жаху, та ще в такому молодому віці! Мене трясло, як у лихоманці, відвели під руки до землянки. Ноги не тримали... Трясло, ніби крізь мене струм пропустили... Невимовне почуття...
А тут знову бій почався... Під Севськом німці атакували нас по сім-вісім разів на день. І я ще того дня виносила поранених і їхню зброю. До останнього підповзла, а в нього рука зовсім перебита. Бовтається на шматочках... На жилах... Закривавлений весь... Йому слід терміново відрізати руку, щоб перев’язати. По-іншому ніяк. А в мене немає ні ножа, ні ножиць. Сумка теліпалася-теліпалася на боці, і вони випали. Що робити? І я зубами гризла цю м’якоть. Перегризла, забинтувала... бинти, а поранений: "Швидше, сестро. Я ще повоюю". У лихоманці...
За кілька днів, коли на нас пішли танки, двоє злякалися. Вони побігли... І весь цеп розгубився... Багато хто з наших товаришів загинув. Поранені, яких я стягнула до воронки, потрапили в полон. За ними мала прийти машина... А коли ті двоє злякалися, почалася паніка. І поранених покинули. Ми прийшли потім на місце, де вони лежали: хто з виколотими очима, хто з животом розпоротим... Я, коли те побачила, за ніч почорніла. То ж я їх докупи зібрала... Я... Мені дуже страшно стало...
Уранці вишикували весь батальйон, вивели тих боягузів, поставили попереду. Зачитали, що розстріляють їх. І потрібно сім чоловік, щоб виконати вирок. Троє вийшли, решта стоять. Я взяла автомат і вийшла. Коли я вийшла... Дівча... Усі за мною... Не можна було їм пробачити. Через них такі хлопці загинули!
І ми виконали вирок... Опустила автомат, і мені стало страшно. Підійшла до них... Вони лежали... В одного на обличчі жива посмішка...
Не знаю, пробачила б я їм тепер? Не скажу... Не стану казати неправду. Іноді хочу поплакати. Не виходить...
Я на війні все забула. Своє колишнє життя. Усе... І про любов забула...
Закохався в мене командир роти розвідників. Записочки через своїх солдатів пересилав. Я прийшла до нього якось на побачення. "Ні, — кажу. — Я люблю того, кого вже давно немає серед живих". Він ось так близько до мене присунувся, прямо в очі подивився, розвернувся і пішов. Стріляли, а він ішов і навіть не пригинався... Потім — це вже на Україні було — визволили ми велике село. Я думаю: "Дай пройдуся, подивлюся". Погода стояла світла, хатки білі. І за селом — могилки, земля свіжа... Тих, хто в бою за це село загинув, там поховали. Сама не знаю, ну як потягнуло мене. А там фотографія на дощечці та прізвище. На кожній могилі... І раптом дивлюся — знайоме обличчя... Командир роти розвідників, який мені в коханні освідчився, і прізвище його... І так мені ніяково стало. Страх такої сили... Немов він мене бачить, ніби він живий... У цей час ідуть до могили його хлопці, з його роти. Вони всі мене знали, вони записочки мені носили. Жоден на мене не подивився, немов мене не було. Я — невидима. Утім, коли я їх зустрічала, мені здається... Отак я думаю... Вони хотіли, щоб і я загинула. Їм важко було бачити, що я... жива... Це я відчувала... Ніби я перед ними винна... І перед ним...
Повернулася я з війни і тяжко захворіла. Довго по лікарнях мандрувала, поки не потрапила до старого професора. Він став мене лікувати... Лікував мене більш словами, ніж ліками, він пояснив мені мою хворобу. Казав, що якби я пішла на фронт у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, організм був би зміцнілий, а через те що я потрапила в шістнадцять — це дуже ранній вік, — мене сильно травмувало. "Звісно, ліки — це одне, — пояснював він, — можна підлікуватися, але, якщо хочете відновити здоров’я, хочете жити, моя єдина порада: треба вийти заміж і якомога більше мати дітей. Тільки це може врятувати. З кожною дитиною організм відроджуватиметься".