Понтиїзм. Казки кінця світу

Плачуть і не озираються. Хвиля вибуху наздоганяє їх. Людські гріхи, мрії та смерті накривають янголів.

Зникають написи на стінах, приписи в книгах, падають ідоли, горять небеса, як бойові знамена.

Янголи летять у полум’яні небеса, і перед їхніми очима мерехтять мільйони людей, застиглих німими фігурами в останню мить життя. Самотність налипала на тіла, й люди тягнулися одне до одного в останню мить. Хапалися за речі, паспорти і коштовності. Розтоплені метали проникали в їхні кістки, ставали ними. Раби стерегли речі господарів.

Закипав мозок, перестиглими фруктами вибухали голови. Вогонь з’їдав старий світ. А десь там, ближче до епіцентру вибуху, була неосяжна яма, вхідна брама до пекла.

Людські тіла і рештки їхніх душ, пошматовані, розліталися навсібіч. Кров перетворювалася на окріп, а плоть — на м’ясо.

Падали держави та ідоли, що керували ними.

Потік листів, смсок, дзвінків, відосів, статусів, світлин із місць подій застиг умить, як вимовлений крик.

Топилися церковні шпилі, старезні книги та брехливі метелики щоденних газет.

Хтось вистрибував із вікон і розчинявся у безконечності вогняних хвиль. Вогонь топив у єдине небуття будинки та будівлі, дитячі іграшки, автомобілі й вертепи, стираючи все за саму лиш мить.

Бомба не знала милості, не розбирала, як і стара з косою, хто молодий, хто кволий, хто незалежний, хто непростий, хто з кулею у скроні, хто скелет у схроні. Вона не знала імен, адрес і рас. Вона зжерла старий світ на всю горлянку, до пекельної відрижки.