Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
У різних країнах рідину називали по-різному. В деяких «нафтою», в інших — «родіной». Але більшість — «казкою». Тих, хто підсів на казку, — «казкарями».
Бізнес піднімався, мережа зростала, двоє пацанів-засновників, які ніколи не брали «цю гидоту» до рота, зареєстрували торговельну марку «Blood-Ties», розширюючи свої кровні зв’язки та проникаючи до дилерів, які постачали препарати керівникам держави. Ті давно чекали на кров свого народу. Та й просто марудилися, чекаючи нових блудних розваг.
Особливо популярною казка стала серед геїв, які на той час уже не боролися ні за які права, а просто насолоджувалися існуванням, розробляючи власну життєву філософію.
Філософію, яка неминуче приводила їх до усвідомлення себе як вищого етапу розвитку людини, що утворювався понад кордонами і транснаціональними компаніями, понад епохами та ідеологіями. Вони називали один одного — «Ноmо», людиною, або грайливо-пестливо — гомі.
Усвідомлення своєї вищості було неминучим, з огляду на кількість високочолих інтелектуалів, що складали основну масу гомі.
Популярність казки серед своїх інтелектуали пояснювали просто, але непростими словами. Під час он-лайн церемонії, на якій один із духовних лідерів гомі займався всотуванням, він, прицмокуючи губами, пояснював:
— Народ гомі влаштований таким чином, що наше сексуальне життя стає відображенням духовного. І навпаки. Про що йдеться? — запитаєте ви. Все просто. Пояснюючи феномени цього світу, масовано турбуючи свої знання, ми займаємося штучним видобуванням нових сенсів зі своїх розумових органів. Які, між іншим, часом видаються нашим найбільш сексуальним органом. Водночас ми засмоктуємо есенції нових знань, приймаємо в себе чужі теорії, засвоюємо чуже ораторське мистецтво. І все це — стоячи на колінах у цьому ницому й відсталому суспільстві… Насамкінець скажу. Сума наших досвідів і знань, якими ми володіємо, не дає нам увійти у нормальні стосунки з цим світом. Хоч би які лубриканти філософських віянь ми використовували, нам завжди буде боляче зливатися з цим світом. Хоч би яким великим було бажання охопити всю вісь світобудови, — духовний лідер зробив багатозначну паузу, даючи слухачам можливість перевести подих і засвоїти його слова, — казка дає нам можливість реалізувати цю модель стосунків на новому рівні. Ми віддаємо іншим казкарям себе, свою рідину. Але водночас ми засвоюємо, засмоктуємо іншого. Ми доповнюємо один одного через ці кровні зв’язки, — духовний лідер підняв стилізовану під келих пробірку та урочисто мовив: Смокчу до дна!
Соцмережі робили свою справу — давали безликим масам, схованим за аватарками, ілюзію реального спілкування. Мало хто наважувався вийти на вулицю, переконаний, що повсюдно точиться війна. Часом, коли пропаганда ставала лагіднішою і не такою масованою, люди знову пленталися до пункту приймання крові. Але після чутки, що кров усе одно потрапляє до державних фондів, які розкрадає влада, вулиці повністю спорожніли.
Та для любові й казкового деліріуму не було перешкод. Любителі особливого екстриму утворили власну мережу на базі «Bloodbook’a» — «Facecook», чия назва походила від стародавнього виразу «Вжар цю мармизу».
ЗМІ навіть підібрало для них застаріле слово, під яким вони тепер фігурували у медіа-просторі — екстремісти. Нечисленні противники гомі одразу назвали їх екскремістами. Користувачі «Facecook» лишали в мережі свої контакти, але не чекали на нову дозу з кур’єром. Вони добиралися самотужки до призначеного місця, у призначений час.
Вони розірвали замкнуте коло віртуальної самоізоляції, за якої діти не ходили до школи, навчаючись дистанційно, батьки працювали так само вдома і з дітьми спілкувалися здебільшого через чат. Що вже казати про війни, які дедалі частіше створювались у кінопавільйонах і в комп’ютерних програмах, ніби штучно виведені в лабораторіях бацили.
Екстремісти розривали невидимі кордони між людьми. Скрадалися вночі, діставали з льохів розламані велосипеди і намагалися подолати всі перешкоди заради одного — нової дози свіжої казки. Ніби хижаків, їх вабив запах крові з алкоголем.
Серед екстремістів знайшлося, як завжди, чимало інтелектуалів, ласих до нових теорій і досвідів.
Вони продовжували зберігати таємницю. Хоча вже не раз гостювали один в одного, та й справжнє ім’я за два-три переходи сторінками пошуковика можна було встановити. Однак їх «манила таїна», як вони любили казати, а тому зберігали свої нікнейми, вигадані імена, і в реальному житті. XeSuck i VitAnal зустрічалися вже кілька місяців. Вони нагадували старих друзів, для яких не було нічого краще, ніж склянка алкоголю у своїй компанії. Щоправда, з дещицею крові. Але це так, для гостроти.